Анатомія і фізіологія сечових шляхів

Сечовий тракт людини складається з ряду послідовно розташованих відділів – ниркових чашечок і миски, сечовода, сечового міхура і сечовипускного каналу. Чашково мискова система і сечовід – парні органи й належать до верхніх сечових шляхів. Сечовий міхур і сечовипускний канал складають нижні сечові шляхи.

Анатомія нирок

Нирки розташовані між переднирковою і позанирковою фасціями, оточені навколонирковою клітковиною. Нормальна нирка чоловіка має довжину 10-12 см, ширину 5-6 см і товщину близько 4 см. Вага нирки сягає 120-140 г. У жінок нирки мають дещо менші вагу і розміри.

Скелетотопічно нирки знаходяться збоку від хребтового стовпа і залягають у проміжку між ХІ-ХІІ грудними і ІІ-ІІІ поперековими хребцями. Умовно XII ребро поділяє нирку на два відділи: грудний і черевний. Права нирка розташована нижче від лівої майже на один хребець. На оглядовій урограмі в нормі дванадцяте ребро ділить ліву нирку навпіл, а за відношенням до правої проходить на межі її верхньої та середньої третини. У жінок нирки розташовуються здебільшого нижче, ніж у чоловіків. При диханні нирки можуть рухатись в межах висоти одного хребця (фізіологічна рухомість).

Нирка розподіляється на п'ять сегментів: верхній полюсний, верхній передмисковий, нижній передмисковий, нижній полюсний і задній. Нирка є паренхіматозним органом і оточена фіброзною капсулою. Вона лежить на квадратному м'язі попереку і поперечному м'язі живота. Реброво-діафрагмальний синус плеври перекриває верхню половину нирки. Синтопічно до правої нирки спереду прилягають надниркова залоза, права частка печінки, низхідна частина дванадцятипалої кишки та правий вигин ободової кишки. Спереду до лівої нирки прилягають надниркова залоза, хвіст підшлункової залози, сальникова сумка, дно шлунка, селезінка, петлі тонкої кишки, лівий вигин і низхідна частина ободової кишки.

До фіксуючих елементів нирки відносять: фасції і жирову клітковину, які її оточують, міцну судинну ніжку, внутрішньочеревний тиск і м'язове ложе. Праву нирку додатково фіксують дві очеревинні зв'язки (дуоденально-ренальна та гепато-ренальна), а ліву – одна (діафрагмально-ободова).

Чашечки нирки поділяються на малі та великі. Мала чашечка охоплює сосочок на вершині ниркової піраміди і в ній розрізняють склепіння, порожнину чашечки і її шийку, дві-три малих чашечки звичайно впадають в одну велику. Великих чашечок у нирці людини, як правило, три (верхня, середня, нижня), зрідка дві. Наступним відділом сечового тракту є миска.

Ниркова миска – частина верхніх сечових шляхів, що збирає сечу, яка виділяється ниркою і надходить із чашечок для подальшого транспорту по сечоводу у сечовий міхур. Ниркова миска утворюється з'єднанням 3-4 великих чашечок, які формуються попередньо з 6-8 малих чашечок. За формою ниркові миски можуть бути різними. Для оцінки уродинаміки дуже важливо, яким чином ниркова миска розташована по відношенню до воріт нирки і ниркового синуса. Прийнято розрізняти внутрішньо- і позанирковий типи миски.

Внутрішньонирковий тип характеризується тим, що вся миска або, у крайньому разі, 2/3 її розташовані безпосередньо у нирковому синусі і практично з п'яти сторін оточені не лише примисковою клітковиною, але й нирковою тканиною, спереду і ззаду це ниркові губи. Позанирковий тип миски має інше розташування: на 2/3 і більше миска розміщена поза ниркою, у товщині жирової клітковини. Частіше спостерігається позаниркове розташування ниркової миски.

Нормальна ниркова миска має різні варіанти будови. Об'єм миски у нормальних умовах становить від 3 до 12 мл (у середньому – біля 6 мл.). У стінці миски як і чашечок, розрізняють три шари: зовнішній тонкий шар сполучної тканини – адвентиція, середній м'язовий, що складається із м'язових волокон, з різним напрямком і переплетених між собою, і внутрішній – слизова оболонка, вистелена перехідним епітелієм (уротелій). Цей епітелій, що складається з базальних, проміжних і поверхневих клітин, вистилає усі відділи сечового тракту. Досить виражений підслизовий шар миски створює умови для доброї рухомості слизової.

Середній шар стінки миски м'язовий. Він є безпосереднім органічним продовженням гладком'язових волокон мускулатури чашечок, яке у свою чергу переходить у сечовід. М'язовий шар стінки миски (так само як і інших відділів сечових шляхів) розміщений між двома великими судинними сплетіннями, розташованими субмукозно (субепітеліально) і субадвентиційно. Обидва ці сплетення пов'язані між собою системою артерій живлення, які мають своєрідну форму закручених спіралей.

Адвентиція ниркової миски. У навколомисковій клітковині проходять кровоносні судини і нерви. Вона є дистальним продовженням клітковини ниркового синуса, що переходить у паранефральну клітковину, яка оточує нирку і сечовід. Навколомискова клітковина – один із колекторів реабсорбції води при підвищенні гідростатичного тиску у верхніх сечових шляхах.

Кровопостачання та іннервація нирок. У межах воріт нирки формується ниркова ніжка. До її складу входять: артерія, вени, лімфатичні судини, нерви і ниркова миска. Спереду знаходиться ниркова вена, за нею залягає артерія, а позаду – ниркова миска.

На рівні І-ІІ поперекових хребців від черевної частини аорти відходить ниркова артерія, діаметр якої близько 6-8 мм. Права ниркова артерія дещо довша, ніж ліва. При вході у ворота нирки ниркова артерія розділяється на передню і задню гілки. Передня гілка кровопостачає передні 2/3 частини нирки, а задня гілка – задні частини. У 20% випадків від аорти до нирки можуть підходити додаткові артерії. Ці артерії підходять по всьому медіальному краю нирки (частіше до нижнього полюса нирки). Довжина правої ниркової артерії 5-6 см, лівої – 3-4 см.

Ниркові вени впадають у нижню порожнисту вену. Ліва ниркова вена довша від правої, вона проходить спереду аорти і приймає кров від семенної або яєчникової вени. Цим і пояснюється більш слабкий відтік крові від лівого яєчка. В 30-50 % випадків спостерігаються додаткові вени.

Лімфовідтік від нирок здійснюється в лімфатичні вузли воріт нирки, а звідти – у вузли, які розташовані навколо аорти та нижньої порожнистої вени (парааортальні та паракавальні).

Нирки іннервує ниркове сплетення. Воно розташовується навколо ниркової артерії, гілок аортального і черевного сплетінь, симпатичного стовбура.

Анатомія сечовода

Сечовід – довгий і вузький трубчастий орган, що з'єднує миску із сечовим міхуром і розташований у заочеревинному просторі з обох сторін від хребта. Верхня і середня частини сечовода розміщені паралельно до хребта, а нижня його третина описує дугу, вип'ячену назовні – тазова кривизна сечовода. Довжина сечовода у дорослого 25-30 см (варіює залежно від росту), у чоловіків – 30-32 см, у жінок – 27-29 см. Правий сечовід дещо коротший лівого.

Діаметр просвіту сечовода 4-6 мм. Він дещо менший у місцях фізіологічних звужень: відходження від миски (мисково-сечовідний сегмент), перехрестя сечовода із здухвинними судинами (приблизно на межі середньої і нижньої його третин) і проходження його у товщі стінки сечового міхура у косому напрямку (інтрамуральний відділ сечовода). Довжина інтрамурального відділу сечовода близько 2 см. Нижнє звуження найбільш виразне: діаметр сечоводу становить 0,25-0,35 см. Звуження сечовода чергуються з веретеноподібними розширеннями, виразність яких різна.

У сечоводі виділяють черевну і тазову частини. Та частина сечовода, що проходить до його перехрестя з клубовими судинами, називається черевною, а розташована нижче цього перехрестя – тазовою. У межах пограничної ліній сечоводи залягають наперед від крижово-клубового зчленування. Лівий сечовід на границі середньої та нижньої третини перехрещується з загальною клубовою артерією, а правий сечовід перетинає зовнішня клубова артерія.

Тазові відділи сечоводів залягають на боковій стінці таза в підочеревинному просторі. До середини і назад від сечовода лежить бокова і передня стінка прямої кишки, а латерально – нервові стовбури і судини таза.

Сечовід підходить до дна сечового міхура і там перетинає затульний судинно-нервовий пучок і початок пупкової артерії. Після цього він займає положення між задньою стінкою сечового міхура та передньо-боковою стінкою прямої кишки, перетинаючи під прямим кутом сім'явиносну протоку, займає положення ззовні від неї і наперед від сім'яних міхурців.

Сечовід косо пронизує стінку сечового міхура зверху донизу і ззовні досередини. Навколоміхурова частина сечовода є однією з найвужчих відносно загальної довжини його. Сечоводи оточує біля органна клітковина і біля органна фасція.

Сечовід тісно зв'язаний з пристінковим листком очеревини багаточисленними сполучнотканинними перетинками. В інтрамуральному відділі сечоводів (в стінці сечового міхура) сечовід утворює вигин, який переходячи з фронтальної площини в сагітальну, здатний скорочуватись та перекривати просвіт сечовода, перешкоджаючи міхурно-сечовідному рефлюксу сечі під час сечовипускання при наповненому сечовому міхурі.

Клітковина, яка оточує сечоводи, називається навколосечовідною і є продовженням навколониркової клітковини. Фасція, яка оточує сечовід, зв'язана з його стінкою сполучнотканинними перетинками і водночас з парієтальною очеревиною.

З боку поперекової ділянки сечоводи проектуються по рівню вершин поперечних відростків хребців. Правий сечовід знаходиться в ділянці між висхідною ободовою кишкою та нижньою порожнистою веною, прямує позаду низхідної частини дванадцятипалої кишки, спереду перетинається коренем брижі тонкої кишки. Лівий сечовід знаходиться між аортою і низхідною ободовою кишкою, спереду пересікається коренем брижі сигмоподібної ободової кишки.

Будова стінки сечовода. Стінка сечовода складається із слизової оболонки, що вистелена багаторядовим перехідним епітелієм уротелієм, підслизового, м'язового і зовнішнього адвентиційного шарів. Слизова сечовода утворює велику кількість повздовжньо-спіральних складок, тому на розрізі сечовід має зірчасту форму. Стінка сечовода має два м'язових шари – зовнішній циркулярний і внутрішній повздовжній. В тазовій частині приєднується третій шар – зовнішній повздовжній.

Кровообіг та іннервація сечовода. Артеріальне кровопостачання верхнього відділу здійснюється від сечовідних гілок ниркової артерії, середньої третини – від гілочок яєчкової (яєчникової) артерії і розташованих поперек судин, які підходять до сечовода безпосередньо від черевної аорти і поперекових артерій. Тазовий відділ сечовода кровопостачається від гілочок зовнішньої і внутрішньої здухвинних артерій, а також від верхньої і нижньої міхурних артерій (у жінок – гілок артерії матки). Інтрамуральний відділ сечовода постачається кров'ю за рахунок судинних сплетінь стінки сечового міхура. Два повздовжніх екстраорганних стовбури проходять по боках вздовж сечовода. Судини, що відходять від цих стовбурів, супроводжують артерії і несуть кров уверх у ниркову вену і вени жирової капсули. Від середньої третини сечовода вони відкриваються у внутрішню сім'яну (яєчникову) і безпосередньо у нижню порожнисту вени. Яєчникова вена і сечовід знаходяться у єдиному сполучнотканинному футлярі.

Венозні судини нижньої третини сечовода впадають у здухвинні вени, венозні сплетіння таза і сечового міхура. Тазовий відділ сечоводу у жінок оточений піхвово-матковим венозним сплетінням. Накопичення лімфоїдної тканини головним чином локалізовані у стінці тазового відділу сечовода.

Лімфовідток від сечовода здійснюється у верхні аортальні, парааортальні лімфовузли, а також у лімфовузли, розташовані по ходу загальних здухвинних, зовнішніх і внутрішніх здухвинних артерій. Лімфа від верхньої третини сечовода відтікає у вузли воріт та судинної ніжки нирки; від середньої – у лімфатичні вузли нижньої порожнистої вени та черевної частини аорти; від нижньої – у вузли клубових судин.

Верхня третина сечовода іннервується гілками ниркового сплетення; середня третина – гілками поперекової частини симпатичного стовбура та сплетення яєчкової артерії; нижня третина – гілками підчеревного сплетення. Окрім симпатичної та парасимпатичної іннервації, сечовід має автономну інтрамуральну іннервацію.

Анатомія сечового міхура

Сечовий міхур – порожнистий м'язовий орган, що служить резервуаром для сечі. Фізіологічний об'єм сечового міхура – 250-400 мл. Середня ємність сечового міхура 200-250 мл. В міхурі розрізняють дно, тіло, верхівку та шийку, яка переходить в передміхуровий відділ сечівника. Сечовий міхур знаходиться в порожнині малого таза за лобковим зрощенням, але наповнений сечовий міхур виступає над лоном, підіймаючи одночасно і складку очеревини. Сечовий міхур лежить на передміхуровій залозі, позаду залягають сім'яні міхурці з сім'явиносними протоками.

У дорослого наповнений сечовий міхур має яйцеподібну форму, при сильному наповненні він стає кулеподібним і піднімається вище симфізу. Стінка сечового міхура складається із слизової, вистеленої уротелієм, підслизового шару, м'язового шару, що утворює м'язи сечового міхура – детрузор, і зовнішнього адвентиційного. Стінка міхура складається з трьох м'язових шарів: середнього циркулярного і зовнішнього та внутрішнього повздовжніх, які не мають чітких меж і переплітаються між собою.

Слизова сечового міхура своєю будовою багато в чому нагадує слизову сечовода. Виражений підслизовий шар робить її рухомою у відношенні до детрузора. Завдяки цьому у порожньому сечовому міхурі утворюються складки, які в міру наповнення розрівнюються. При цьому багатошаровий перехідний епітелій стає одношаровим. Лише в межах шийки міхура на ділянці трикутника Льєто складки відсутні, оскільки там немає підслизового прошарку. Переплетені у трьох напрямках м'язові волокна сечового міхура утворюють міцний м'яз (детрузор), який виганяє з нього сечу. Верхівка сечового міхура покрита парієтальною очеревиною і при наповненні сечового міхура вдається у черевну порожнину.

Навколо сечівника у стінці шийки міхура розміщується м'язовий жом, який є мимовільним сфінктером; у ділянці, де через глибокий поперечний м'яз промежини проходить сечівник, розташований довільний сфінктер. Він починається приблизно на 1 см вниз від сім'яного горбика сечівника, довжина його близько 1-2 см.

На верхівці трикутника Льєто знаходиться внутрішній отвір сечівника. В основі цього трикутника є складка слизової оболонки, яка з'єднує вічка обох сечоводів. Та частина міхура, що знаходиться позаду трикутника, займає найнижче положення. Це місце є зоною локалізації каменів при сечокам'яній хворобі (особливо при наявності гіперплазії або раку простати з внутрішньоміхуровим ростом).

Замикаючий апарат сечового міхура. Цей утвір сформований із гладком'язових волокон детрузора, які безпосередньо переходять і зливаються з мускулатурою задньої уретри. Волокна у ділянці заднього сегмента шийки міхура утворюють потовщення, що умовно називається sphinkter trigonalis.

Сечовід, досягнувши задньої стінки сечового міхура, пронизує її косо зверху вниз і медіально, утворюючи у цьому місці міжсечовідну складку, на кінцях якої розташовані сечовідні вічка (віддаль між ними 2-3 см). Дещо допереду від дна міхура знаходиться внутрішній отвір сечовипускного каналу. Між вічками обох сечоводів і внутрішнім отвором уретри формується рівнобічний трикутник Льєто, вершиною оберненою вниз. У транспорті сечі із сечовода у сечовий міхур важлива роль надається сечовідно-міхуровому сегменту.

Сечовідно-міхуровий сегмент. Він складається із юкставезикальної ділянки сечовода (3-4 см його термінального відділу), стінки сечового міхура із сечоводом, що проходить у його товщині (інтрамуральний і підслизовий відділи) і закінчується сечовідним вічком. Окрім того, до складу сечовідно-міхурового сегмента входять: трикутник сечового міхура і задня уретра. Ззовні тазовий відділ сечовода покритий адвентицією. Вона являє собою фіброзно-еластичну сполучно тканинну оболонку. У місці входження сечовода у стінку сечового міхура сполучнотканинні структури адвентиції міхура і пучки поверхневих шарів м'язових елементів (детрузора) у вигляді спіралей піднімаються догори і, як муфта, охоплюють сечовід.

Кровопостачання та іннервація сечового міхура. Кровопостачання сечового міхура здійснюється пупочною і внутрішньою здухвинною артеріями, верхніми і нижніми міхуровими артеріями. Верхні міхурові артерії, що відходять від необлітерованої частини пупочної артерії, постачають кров у верхню частину сечового міхура до його верхівки. Нижні міхурові артерії, які відходять 2-3 гілками від внутрішньої здухвинної, підходять до дна міхура, а звідти поширюються до нижньої частини тіла міхура.

Вени сечового міхура утворюють три сплетіння: міхурове, соромітне і ректальне. Венозний відтік відбувається у внутрішню здухвинну вену. Через верхню прямокишкову вену вени сечового міхура зв'язані (через нижню мезентеріальну) з системою воротної вени.

Лімфовідток сечового міхура здійснюється великою сіткою лімфатичних судин, розташованих у віддалених ділянках по ходу великих кровоносних судин.

Сечовий міхур іннервується гілками нижніх підчеревних сплетінь, які містять симпатичні волокна, а також парасимпатичними волокнами тазових нервів. У місці впадіння сечовода у сечовий міхур утворюється міхурове сплетіння (plexus vesicalis), яке містить чутливі і вегетативні нервові волокна.

СЕЧОВИПУСКНИЙ КАНАЛ (СЕЧІВНИК)

У чоловіків сечовипускний канал являє собою трубку довжиною 18-21 см та діаметром до 1 см, яка починається від сечового міхура і закінчується зовнішнім отвором на головці статевого члена. Через уретру не лише виводиться сеча, але через неї проходить і сім'я, яке надходить у сечовипускний канал через ductus ejaculatorius.

Будова чоловічої уретри. Сечовипускний канал поділяють на три частини: простатичну, перетинчасту (мембранозну) і спонгіозну (кавернозну, губчасту або висячу). Зовнішній сфінктер розташований нижче, на рівні сечостатевої діафрагми, тобто м'язів тазового дна (уретральний), і складається із поперечно-смугастої мускулатури. Зовнішній сфінктер поділяє чоловічий сечовипускний канал на дві частини: передню і задню.

Задня частина починається з простатичного, оточеного передміхуровою залозою відділу, який переходить у мембранозний, оточений сечостатевою діафрагмою, тобто м'язами тазового дна. Простатична частина сечівника починається від сечового міхура і має довжину 3-4 см. У простатичному відділі на задній стінці сечовипускного каналу розташовується сім'яний горбик, на якому відкриваються вічка сім'явиносних протоків, а з боків його – вивідні протоки передміхурової залози. Сім'яний горбик є нижньою межею під час трансуретрального видалення передміхурової залози, бо він завжди розташовується на 1-2 см від початку зовнішнього сфінктера сечового міхура. Ушкодження сфінктера під час операції небезпечне виникненням нетримання сечі.

У передній частині розрізняють цибулеподібно розширений і вигнутий бульбозний відділ, що переходить у самий зовнішній (пенальний або висячий) відділ сечовипускного каналу. Цей відділ каналу входить до складу статевого члена і оточений власним кавернозним тілом. Дистальний кінець сечовипускного каналу напротязі приблизно 1 см дещо розширений (човникоподібна ямка). Сечовипускний канал вистелений послідовно перехідним, багаторядним призматичним, а у човникоподібній ямці, багатошаровим плоским епітелієм.

Перетинчаста частина сечівника має довжину до 2 см і знаходиться в місці переходу його через сечостатеву діафрагму. В цьому місці сечівник має значний вигин і найменший діаметр (до 5 мм). За рахунок m. transversus perinei profundus утворюється вольовий сфінктер сечівника.

Губчаста частина чоловічого сечівника має значну довжину (14–16 см), проходить через промежину, статевий член і закінчується зовнішнім отвором, діаметр якого досягає 1 см. Більшість стриктур сечівника утворюється саме у цій частині. Чоловічий сечівник оточується власним губчастим тілом статевого члена, до якого прилягають два печеристих тіла статевого члена.

В чоловічому сечівнику виділяють три фізіологічні звуження: у стінці сечового міхура, в перетинчастій частині, в межах зовнішнього отвору сечівника. Крім того, в його просвіті є три розширення: в передміхуровій частині, в цибулинній частині, в ділянці голівки статевого члена.

Сечівник утворює S-подібний вигин. Перша кривина утворена передміхуровою і перетинчастою частинами уретри. Вершина випуклості цього вигину знаходиться в промежнній частині, ввігнутість направлена вперед і догори. Друга кривина утворена губчастою частиною і обернена назад і вниз.

Кровопостачання уретри. Артерії сечовипускного каналу відходять від внутрішньої соромітної, середньої і нижньої прямокишкових, а також від кінцевих гілок aa. dorsalis і profunda penis. Гілки усіх цих артерій, анастомозуючи між собою, утворюють артеріальну сітку навколо сечовипускного каналу. Найбільші артерії і вени розташовані у підслизовому шарі каналу. Венозна кров відтікає у вени статевого члена і сечового міхура.

Лімфовідток здійснюється у лімфатичні судини передміхурової залози і у пахові лімфовузли. Іннервація чоловічого сечовипускного каналу здійснюється nn. perinei і dorsalis penis, а також симпатичним сплетінням простати і nn. cavernosi penis.

Уретральний сфінктер, який утворений поперечно-смугастими м'язами навколо мембранозного відділу уретри, як і м'язи тазового дна, іннервується соматичними нервовими волокнами, що виходять із куприкових сегментів спинного мозку. Подразнення стовбура соромітного нерва, його поперекової гілки і сакральних корінців викликає скорочення сфінктера.

Будова жіночої уретри. Жіночий сечовипускний канал починається від сечового міхура внутрішнім отвором уретри і являє собою трубку довжиною 3,5-4 см, дещо вигнуту вип'яченням дозаду і яка огинає знизу і ззаду нижній край лонного з`єднання. Поза проходженням сечі передня і задня стінки сечовипускного каналу прилягають одна до другої. Жіноча уретра відрізняється значною розтягнутістю. Задня стінка сечовипускного каналу тісно пов'язана з передньою стінкою піхви.

Стінка жіночої уретри складається із слизової, підслизової і м'язової оболонок. Слизова вистелена перехідним епітелієм і утворює повздовжні складки.

Артерії жіночий сечовипускний канал одержує із басейну нижньої міхурової і внутрішньої соромітної артерій. Венозний відток здійснюється через міхурове сплетіння у внутрішню здухвинну вену. Лімфатичні судини з проксимальних відділів направляються у здухвинні, із дистальних – у пахові лімфовузли. Іннервація здійснюється нижнім підчеревним сплетінням, тазовим і соромітним нервами.

Скупчення залоз, що відкриваються з обох боків від зовнішнього отвору уретри двома протоками довжиною 1-2 см, називаються парауретральними ходами Скене. Подібно до того, як у чоловіків сечовипускний канал являє собою не лише частину сечових шляхів, але є однією із структур, яка утворює зовнішні статеві органи, сечовипускний канал жінок також пов'язаний із зовнішніми статевими органами.

Усі відділи сечових шляхів людини функціонують у тісному взаємозв'язку, являючи собою суцільну систему в анатомічному і функціональному відношеннях. Транспортування сечі із ниркового сосочка до зовнішнього отвору сечовипускного каналу здійснюється завдяки ритмічним і синхронним послідовним скороченням м'язового шару того чи іншого відділу сечового тракту. Розширення (діастола) малої чашечки сприяє надходженню у неї сечі із ниркового сосочка (процес, подібний до відсмоктування, звідси сосочок і отримав свою назву). Скорочення (систола) малої чашечки при одночасному розширенні (діастола) великої чашечки здійснює евакуацію сечі із малої чашечки у велику. Таким же чином систола великої чашечки при одночасному скороченні шийки малої чашечки і діастолі миски забезпечує подальше переміщення сечі у миску. При наповненні миски до фізіологічнго об'єму відбувається її систола при одночасному скороченні шийок великих чашечок і розкритті мисково-сечовідного сегмента, за рахунок чого відбувається евакуація сечі з миски у сечовід. Такі скорочення миски відбуваються приблизно 2-3 рази за хвилину.

Сечовід, як правило, складається з трьох функціональних відділів (цистоїдів). У момент систоли миски відбувається діастола верхнього цистоїда, і сеча надходить до нього, у той час як середній цистоїд перебуває у стані скорочення. Точно таким же чином після наповнення верхній цистоїд скорочується, а середній розслаблюється і наповнюється сечею. Так само заповнюється нижній цистоїд сечовода, а наступне його скорочення викликає викид сечі у сечовий міхур. Оскільки усі відділи верхніх сечових шляхів функціонують синхронно, скорочення і розслаблення цистоїдів сечоводів відбуваються з частотою, яка дорівнює частоті скорочення чашечок і мисок, тобто 2-3 рази на хвилину. Швидкість хвиль скорочення сечовода 2-3 см/с. Виникнення з тієї чи іншої причини порушення такої синхронності призводить до дискінезії верхніх сечових шляхів. На відміну від верхніх відділів сечових шляхів сечовий міхур і сечовипускний канал функціонують не так автоматично і регулярно, поскільки в акті сечовипускання важливу роль, окрім довільного скорочення гладкої мускулатури сечового міхура (детрузора) і одночасного розслаблення гладком'язового внутрішнього сфінктера, відіграє вимушена, тобто залежна від волі і свідомості людини, дія поперечносмугастої мускулатури: напруження передньої черевної стінки з підвищенням внутрішньочеревного тиску і розслаблення зовнішнього сфінктера. При цьому сеча з силою (струменем) виганяється по сечовипускному каналі назовні. Нормальна кількість сечовипускань становить 4-6 разів на добу. Функція сечовипускного каналу у чоловіків, окрім евакуації сечі, полягає у виведенні сім'яної рідини (сперми), а також у виробленні залозами переднього відділу каналу у момент статевого збудження спеціального серозно-слизового секрету, що полегшує початок статевого акту.

Людина підлягає усім біологічним законам розмноження вищих ссавців, тобто здатна до самовідтворення, збереження і продовження свого роду. Але функція розмноження людини, на відміну від тварин підлягає ще й соціальним законам, які дозволяють розглядати кожну конкретну людину як повноцінну соціальну істоту і сприяють формуванню здорового, гармонійно розвиненого потомства.

Органи розмноження людини, або чоловічі і жіночі статеві органи, забезпечують її відтворення, чи продовження роду. Статеві органи складаються із статевих залоз, у яких формуються гамети (статеві клітини); статевих шляхів – каналів, по яких гамети надходять до місця запліднення; і зовнішніх статевих органів, що забезпечують зустріч гамет і їхнє з'єднання. Функцію статевих органів регулюють підкіркові центри великого мозку, поперековий і крижовий відділи спинного мозку, гіпоталамус і передня частка гіпофіза.

Статеві органи (organa genitalia) поділяються на чоловічі та жіночі, а також на внутрішні та зовнішні статеві органи.

Основна функція внутрішніх статевих органів — розмноження, тобто утворення і виведення чоловічих та жіночих статевих клітин, виношування плоду у жінок та виділення специфічних секретів у чоловіків.

Внутрішні чоловічі статеві органи. До внутрішніх чоловічих статевих органів (organa genitalia masculina interna) належать: яєчко з придатком, сім'явиносна протока, сім'яний міхурець, передміхурова залоза та цибулино-сечівникова залоза .

Яєчко (testis), або сім'янник,— парна чоловіча статева залоза, еліпсоподібної форми, яка виробляє чоловічі статеві клітини та статеві гормони. Довжина яєчка — 4—6 см, маса — 15— ЗО г. Воно лежить майже вертикально в мошонці і має дві поверхні (бічну та присередню), два краї (передній та задній) та два кінці (верхній та нижній).

До заднього краю яєчка прилягає його придаток.

Зовні яєчко вкрите щільною та товстою сполучнотканинною, або білковою, оболонкою. Від цієї оболонки всередину відходять перегородки, які ділять речовину яєчка на 250—300 часточок. Конвергуючи до заднього краю, перегородки яєчка утворюють потовщення — середостіння яєчка. В кожній з часточок яєчка розміщені 2—3 покручені сім'яні канальці, одні кінці яких сліпі, а другі, напрямлені до середостіння, переходять у прямі сім'яні канальці. Прямі сім'яні канальці, проходячи через середостіння яєчка, утворюють сітку, від якої відходять 12—15 виносних проточків яєчка.

Стінка покручених сім'яних канальців має опорно-трофічні клітини та сперматогенний епітелій, з якого в процесі сперматогенезу утворюються сперматозоони.

Придаток яєчка (epididymis) — невеликий видовжений орган, який прилягає до заднього краю яєчка. У ньому розрізняють головку, обернену вгору і присередньо, та тригранної форми тіло, яке знизу закінчується хвостом.

У товщі головки придатка згадані вище виносні проточки зливаються і утворюють загальну покручену протоку придатка яєчка, яка, проходячи через тіло та хвіст, переходить і сім'явиносну протоку.

Кровопостачання яєчка та придатка відбувається за рахунок яєчкових артерій (гілок черевної частини аорти). Венозна кров відтікає по однойменних венах, причому права вена впадає у нижню порожнисту вену, а ліва — у ліву ниркову вену.

Лімфа від яєчка та придатка відтікає в поперекові лімфатичні вузли, а іннервуються ці органи гілками черевного, ниркового, аортального та підчеревного сплетень.

Сім'явиносна протока (ductus deferens) є безпосереднім продовженням протоки придатка яєчка (див. рис. 101). Це циліндрична-пряма трубка 40—50 см завдовжки і понад 2 мм завтовшки. Зсередини стінка протоки вистелена слизовою оболонкою, ззовні розміщений досить значний шар непосмугованих м'язових клітин. Зовнішнім шаром стінки протоки є сполучнотканинна (адвентиціальна) оболонка.

Сім'явиносна протока відходить від хвоста придатка яєчка, піднімається вгору у складі сім'яного канатика і входить у пахвинний канал через його поверхневе кільце. Залишає пахвинний канал через глибоке пахвинне кільце і йде до сечового міхура по бічній, а далі по нижній стінці таза. Підійшовши до сечового міхура та передміхурової залози, сім'явиносна протока утворює розширення — ампулу і зливається з протокою сім'яного міхурця, утворюючи сім'явипорскувальну протоку. Вона має довжину близько 2 см, проходить товщу задньої стінки передміхурової залози і відкривається в початкову (передміхурову) частину сечівника.

Сім'яний канатик (funiculus spermaticus) формується структурами, які тягнуться за яєчком при його опусканні з черевної порожнини в мошонку. Сім'яний канатик формою нагадує шнур. До складу його входять: сім'явиносна протока, судини та нерви яєчка та сім'явиносної протоки, а також лімфатичні судини. Всі ці елементи оточені сполучнотканинною оболонкою — внутрішньою сім'яною фасцією. Назовні від цієї фасції, в пахвинному каналі, пролягає підвішуючий м'яз яєчка (musculus cremaster), який зовні покритий підвищуючою фасцією, а ще більш назовні лежить зовнішня сім'яна фасція.

Сім'яний канатик починається від верхнього кінця яєчка, йде догори і через поверхневе пахвинне кільце потрапляє в пахвинний канал. Біля глибокого пахвинного кільця елементи сім'яного канатика розходяться. Так, сім'явиносна протока йде донизу та присе-редньо, до сечівника; судини та нерви йдуть догори, а підвішуючий м'яз яєчка тут закінчується.

Сім'яний міхурець (vesicula seminalis) — парний, довгастої форми утвір 4—5 см завдовжки та до 2 см завширшки, який має багато випинів та згинів Сім'яні міхурці (правий та лівий) розміщені позаду дна сечового міхура та перед ампулою прямої кишки.

Секрет сім'яних міхурців — прозора, безбарвна або дещо жовтувата рідина, яка домішується до сперми і розріджує її.

Стінка сім'яного міхурця утворена слизовою оболонкою, тонкими м'язовою та адвентиціальною оболонками. Випинання слизової оболонки частково відділяють численні покручені камери, які видно в порожнині сім'яного міхурця.

Вивідна протока сім'яного міхурця з'єднується з кінцем сім'я-вивідної протоки, утворюючи сім'явипорскувальну протоку.

Передміхурова залоза (prostata) — непарний м'язово-залозистий орган, який формою нагадує каштан. Маса залози у дорослого — близько 20 г. Залоза розміщена у порожнині малого таза і охоплює початкову частину сечівника та кінцеві відділи сім'явипорскувальних проток.

У передміхуровій залозі розрізняють потовщену основу, яка прилягає до дна сечового міхура, та загострену верхівку, напрямлену наперед та донизу, до сечостатевої діафрагми. Крім того, описують чотири поверхні залози: передню (обернену до лобкового зрощення), задню (що прилягає до ампули прямої кишки і може бути промацана пальцем через відхідник) та дві нижньобічні. Передміхурова залоза має дві частки (праву та ліву) і перешийок.

По всій довжині передміхурову залозу пронизує початкова частина сечівника, який проходить ближче до передньої поверхні залози.

Тканина передміхурової залози складається з двох речовин: залозистої та м'язової. Залозиста речовина утворює 30—35 маленьких часточок залози, проміжки між якими заповнені сполучною тканиною та непосмугованими міоцитами. Часточки виділяють секрет, який входить до складу сперми. Цей секрет по проточках передміхурової залози, які відкриваються переважно на задній стінці сечівника, потрапляє в сечівник.

М'язова речовина передміхурової залози побудована з непосмугованих м'язових клітин, розміщених між проміжками часточок залози, і складає значну частину речовини залози. М'язові клітини при скороченні сприяють одночасному виділенню секрету із залозистих часточок, а також виконують роль мимовільного стискача сечівника.

Зовні передміхурову залозу вкриває сполучнотканинна капсула.

Кров'ю передміхурову залозу забезпечують гілки нижніх міхурових та середніх прямокишкових артерій, а венозна кров відтікає в міхурове сплетення та через гілки нижніх міхурових вен у внутрішню клубову вену. Лімфа відводиться у внутрішні клубові лімфатичні вузли.

Передміхурову залозу іннервують гілки нижнього підчеревного сплетення.

Цибулино-сечівникова залоза (glandula bulbourethralis) парний (правий та лівий) утвір, величиною та формою нагадує горошину. Залоза знаходиться у товщі сечостатевої діафрагми, по боках та дещо назад від перетинчастої частини сечівника.

Секрет залози у вигляді тягучої слизової рідини проходить через протоку залози, яка відкривається в сечівник у ділянці цибулини губчастого тіла, і домішується до сперми.

Зовнішні чоловічі статеві органи. До зовнішніх чоловічих статевих органів (organa genitalia masculina externa) відносять статевий член та мошонку.

Статевий член (penis) — циліндричної форми орган, призначений для виведення сечі та сім'яної рідини — сперми (Рис. 6).

У цьому органі розрізняють головку, на якій знаходиться зовнішнє вічко сечівника. Місце фіксації члена до кісток таза називається коренем. Частина органа, яка лежить між коренем і головкою, називається тілом члена. Між тілом та головкою члена розміщена шийка головки.

Передня (верхня) поверхня тіла називається ще спинкою статевого члена, а задня — сечівниковою поверхнею.

Основу будови статевого члена складають три поздовжньо розміщені тіла; два печеристі та одне губчасте.

Печеристі тіла статевого члена розміщені поруч у спинці статевого члена і вкриті спільною білковою оболонкою. Вільні (нижні) кінці тіл дещо загострені, а верхні, розходячись у вигляді ніжок, прикріплюються до кісток таза в ділянці лобкової дуги.

Від внутрішньої поверхні білкової оболонки печеристого тіла йдуть відростки, які, розгалужуючись тонкими перегородками, утворюють численні лакуни, або каверни. Ці перегородки побудовані з щільної сполучної тканини з домішкою еластичних волокон та великою кількістю непосмугованих м'язових клітин. У кавернах, стінки яких покриті епітелієм, є кров. При напруженні статевого члена (ерекції) порожнина каверн розширюється і переповнюється кров'ю, а перегородки стають тонкими.

Губчасте тіло статевого члена тонше і коротше за печеристі тіла і покрите окремою білковою оболонкою. Губчасте тіло розміщене по середній лінії статевого члена, під печеристими тілами, і в його середині проходить більша частина сечівника.

Задня частина губчастого тіла потовщена і утворює цибулину сечівника, а передня розширена і утворює головку статевого члена, яка покриває загострені кінці печеристих тіл.

Усі три тіла статевого члена (печеристі та губчасте) зовні оточені глибокою та поверхневою фасціями, назовні від яких розміщена легкорухлива, тонка шкіра. Лише на головці статевого члена шкіра, міцно зрощена з білковою оболонкою, нерухома. В ділянці головки шкіра утворює вільну складку — передню шкірочку. На нижній поверхні головки передня шкірочка з'єднується зі шкірою головки за допомогою вуздечки.

Кровопостачання статевого члена зумовлюють гілки внутрішньої та зовнішньої соромітних артерій. Венозна кров відтікає в стегнову вену та у венозні сплетення сечового міхура, а лімфа — в пахвинні (поверхневі та глибокі) і зовнішні клубові лімфатичні вузли.

Статевий член іннервують гілки соромітного нерва (чутливі гілки), нижнього підчеревного сплетення (симпатичні гілки) та гілки тазового нутряного нерва (парасимпатичні гілки).

Мошонка (scrotum) — шкірний мішечкоподібний утвір, в якому розміщені яєчка з придатками та початкові відділи сім'яних канатиків.

Шари мошонки подібні до шарів передньої черевної стінки, тому що мошонка утворилася шляхом випинання стінки живота.

Шкіра мошонки тонка, пігментована, вкрита товстим, рідким волоссям і має багато потових та сальних залоз. По серединній лінії мошонки розміщений шов, якому всередині відповідає сполучнотканинна перегородка, що поділяє мошонку на дві камери для правого та лівого яєчок.

Рис. 6. Сечовий міхур, передміхурова залоза та статевий член:,

1 — сечовий міхур; 2 — слизова оболонка з підслизовим шаром сечового міхура; 3 — трикутник міхура; 4 — внутрішній отвір сечівника; 5 — передміхурова залоза; 6 — цибулино-сечівникова залоза; 7 — цибулина статевого члена; 8 — печеристе тіло статевого члена; 9 — головка статевого члена; 10 — передня шкірочка; 11 — зовнішній отвір сечівника; 12 — губчасте тіло статевого члена, обмежене білковою оболонкою; 13 — ніжка статевого члена; 14 — перетинчаста частина чоловічого сечівника; 15 — проточки передміхурової залози; 16 — правий отвір сечовода; 17 — складки слизової оболонки сечового міхура; 18 — правий сечовід.

Під шкірою розміщується шар непосмугованих м'язових клітин, який утворює м'ясисту оболонку. Скорочення цього шару надає мошонці зморшкуватого вигляду.

За м'ясистою оболонкою лежить зовнішня сім'яна фасція, що е продовженням поверхневої фасції живота. Глибше розташований підвішуючий м'яз яєчка, покритий однойменною фасцією. За згаданим м'язом розміщена внутрішня сім'яна фасція, яка відповідає внутрішньочеревній фасції, що утворилась з піхвового відростка очеревини, який у плоду чоловічої статі проникає з черевної порожнини в мошонку.

Піхвова оболонка яєчка має дві пластинки: нутряну (зрощену з білковою оболонкою яєчка) та пристінкову (зрощену з внутрішньою сім'яною фасцією). Між обома пластинками є щілина, заповнена серозною рідиною.

Гормональна регуляція статевої функції

Під час внутріутробного розвитку, а також в період дитинства статеві залози знаходяться в стані відносного спокою і анатомофізіологічне формуються лише в період статевого дозрівання.

Чоловічі статеві залози виконують дві важливі функції: репродуктивну (сперматогенну), забезпечуючи збереження виду, і ендокринну, впливаючи на сперматогенез і формування різних систем організму. Названі функції тісно взаємопов'язані і досягають найбільшої гармонії при паралельному їх розвитку. Внутрішньосекреторна функція яєчок полягає у виділенні чоловічих статевих гормонів (андрогенів) і жіночих — естрогенів. Андрогенні стероїди виробляються також наднирниками. Значна частина андрогенів, пройшовши певні перетворення, виділяються нирками у формі 17 кетостероїдів (17 — КС), причому 1/3 складають метаболіти яєчок і 2/3 — наднирників. Тому кількість 17 — КС, які виділяються з сечею, не може служити оцінкою ендокринної функції яєчок. Тільки пряме визначення тестостерону і естродіолу в крові і сечі є показником функції сім'яних залоз.

Однією з важливих функцій андрогенів, особливо тестостерону, є регуляція сперматогенезу, який залежить від концентрації андрогенів у тестикулярній тканині. А тому зниження синтезу тестостерону може бути однією із основних причин безпліддя чоловіків.

Процес сперматогенезу здійснюється в сім'яних канальцях паренхіми яєчок. У віці до 5 років яєчка знаходяться ще в стані відносного спокою, у 6—10 років канальці збільшуються в діаметрі, вистилаються багаторядним шаром клітин Сертолі з поодинокими сперматогоніями. В 11 —12 років, у сім'яних канальцях хлопчиків із сперматогоній починають формуватись сустаноцити. Повне формування сперматогенезу припадає на 15—16 років.

Регуляція функції яєчок здійснюється центральною нервовою системою, гіпоталамусом і гіпофізом. Дія кори головного мозку на статеві залози реалізується через гіпоталамус — гіпофіз або через зміни функціонального стану вегетативної нервової системи. Гіпоталамус і гіпофіз слід розглядати як комплекс двох тісно пов'язаних між собою залоз внутрішньої секреції. Гіпоталамус виділяє рилізінг — гормон, який регулює секрецію гормонів гіпофіза.

Передня доля гіпофіза секретує три гонадотропних гормони, які впливають на функцію сім'яних залоз. Перший гормон (ФСГ) — активно впливає на епітелій канальців яєчка, стимулюючи сперматогенез. Другий гормон (ЛГ) — стимулює інтерстиціальні клітини, впливає на їх розвиток і дозрівання, сприяє біосинтезу андрогенів. Третій гормон (ЛТГ) — лактотропний (пролактин) є гормоном широкого спектра дії. Він потенціює дію двох попередніх гормонів, сприяючи через них нормальному розвитку морфофункціональних структур сім'яників.

Таким чином, функція статевих залоз перебуває під впливом і контролем гіпоталамуса і гонадотропних гормонів гіпофіза.