Цистит — це запалення слизової оболонки сечового міхура. Слід констатувати, що серед більшості лікарів здавна існує спрощене ставлення до цього захворювання і хибне уявлення про абсолютну безпечність подібного діагнозу. Така думка сформувалася за рахунок розповсюдженості і швидкоплинності гострої форми циститу, вилікувати яку часто з успіхом вдається фахівцям будь-якого медичного профілю. Дійсно, розповсюдженість гострого циститу в Україні становить 314 хворих на 100 тис. населення, хронічного циститу — 135 на 100 тис. населення. Переважна більшість хворих — молоді жінки і жінки у передклімактеричному періоді. У середньому, кожен епізод гострого циститу у жінок пов’язаний з наявністю симптомів протягом 6,1 днів, обмеженням активності — 2,4 днів, тимчасовою непрацездатністю — 1,2 дня і ліжковим режимом — лише 0,4 дня.
Однак серед жінок, що вперше перенесли будь-яку інфекцію сечовивідних шляхів, протягом наступних 18 місяців вдруге хворіють 28 %, в той час як після перенесеного циститу цей показник зростає до 83 %.
Етіологія
Для виникнення більшості форм циститу необхідна наявність патогенних мікроорганізмів. Переважна більшість неспецифічних циститів викликається грамнегативними бактеріями, з яких Escherichia coli займає близько 80 % випадків. Staphylococcus saprophiticus — другий за частотою збудник гострого циститу (11 %). Причиною більшості випадків захворювання є ентерококи, Klebsiella spp., Proteus spp.
Крім бактеріального циститу, за етіологічним чинником виділяють хімічний, променевий, медикаментозний та алергічний цистити.
Патогенез
У віковий період між 20 та 50 роками цистит приблизно у 50 разів частіше зустрічається у жінок. У більш пізньому віці частота циститу зростає як у чоловіків, так і у жінок, причому значення співвідношення жінки/чоловіки зменшується.
Цистит супроводжує різноманітні патологічні стани сечових шляхів та статевих органів і може стати першим клінічним проявом аномалій розвитку, пієлонефриту, сечокам’яної хвороби, пухлин даних органів.
Таким чином, до патогенетичних факторів виникнення циститу відносяться:
• наявність патогенних мікроорганізмів;
• порушення уродинаміки;
• дистрофія, розлади місцевого кровообігу (ішемія) або порушення цілісності стінок міхура;
• порушення ритму сечовипускання у жінок.
Класифікація
• За патогенетичним принципом виділяють первинний цистит і вторинний, який виникає як ускладнення вже існуючих захворювань або аномалій сечового міхура і статевих органів.
• За етіологією: інфекційний (неспецифічний та специфічний), хімічний, променевий і термічний цистит.
• За перебігом: гострий і хронічний цистит (латентний, рецидивуючий). Хронічний цистит найчастіше є вторинним.
• За розповсюдженістю запального процесу: дифузний (тотальний) і вогнищевий цистит. Якщо в процес втягнута лише шийка сечового міхура — діагностують шийковий цистит (тригоніт).
• За характером і глибиною патоморфологічних змін гострий цистит поділяють на катаральний, фолікулярний, геморагічний, виразковий та некротичний; хронічний — на інкрустуючий, поліпозний, кістозний, виразковий та інтерстиціальний.
Клінічна картина
Головними симптомами гострого циститу, як і хронічного у стадії загострення, є часте і болюче сечовипускання, часто з імперативними позивами та нетриманням сечі, болі в ділянці сечового міхура (лобкова ділянка та промежина), сечівника. Майже у 40 % жінок з гострим циститом спостерігається макрогематурія, але цей симптом не розглядається як показник ускладненої інфекції. Інтенсивність болю не завжди відповідає вираженості морфологічних змін слизового шару сечового міхура і залежить від типу вищої нервової діяльності та ступеня підвищення тонусу детрузора (аж до тенезм).
При фізикальному огляді спостерігається болючість при пальпації над лоном, у жінок пальпація сечівника через піхву болюча, може бути гіперемований зовнішній отвір сечівника.
Геморагічний цистит характеризується наявністю у сечі домішків крові (можуть бути згустки), некротичний — некротизованих фрагментів слизового шару сечового міхура. Ятрогенне походження хімічного і термічного циститів пов’язане із введенням хімічно агресивної рідини (частіше — спиртового розчину йоду) або занадто підігрітої рідини. Променевий цистит виникає внаслідок променевої терапії ділянки тазу.
У чоловіків цистит може бути тільки вторинним і найчастіше є частиною симптомокомплексу гострого простатиту.
Для гострого циститу у жінок характерна тенденція до частого рецидивування, а також можливість ускладнення висхідним пієлонефритом. Наявність температурної реакції та симптомів інтоксикації свідчить про ускладнення гострим висхідним пієлонефритом або про порушення цілісності слизового та м’язового шарів сечового міхура (виразковий та некротичний цистит).
Некротичний цистит — найбільш тяжка форма гострого циститу, зустрічається досить рідко. Його виникнення пов’язане зі здавленням задньої стінки міхура і судин у поєднанні з інфекцією, введенням в сечовий міхур концентрованих розчинів хімічних речовин. Для даного стану характерним є: висока температура тіла, виражена інтоксикація аж до септичного шоку, олігурія, анурія. Сеча мутна, з неприємним запахом, з домішками крові, фібрину, фрагментами слизового шару. При перфорації сечового міхура розвиваються явища сечового перитоніту або тазової сечової флегмони.
Діагностика
Лабораторне дослідження хворих на цистит включає:
• загальний аналіз крові;
• загальний аналіз сечі (бактеріурія, лейкоцитурія, еритроцитурія). Лейкоцитурія виявляється у всіх порціях сечі. Відсутність лейкоцитурії суперечить діагнозу гострого циститу і ставить його під сумнів (за винятком випадків шийкового циститу);
• бактеріологічне дослідження при гострому циститі, коли збудники та профілі їх антимікробної чутливості передбачувані, не обов’язкове, при хронічному — обов’язкове. Традиційний стандарт для діагностично значимої бактеріурії Ћ 105 колонійутворюючих організмів (КУО)/мл встановлений понад 40 років тому. Пізніші дослідження показали, що такий стандарт не відповідає практичним вимогам, якщо його застосовувати у випадках гострого інфекційно-запального процесу. Так, майже від 1/3 до 1/2 випадків гострого циститу демонструють бактеріурію менше 105 КУО/мл. Отже, для діагностики гострого циститу необхідно використовувати критерій Ћ 103 КУО/мл.
Для діагностики циститу застосовують також УЗД — для оцінки стану нирок, сечоводів, сечового міхура і простати. Екскреторна урографія виконується тільки у випадках хронічного циститу та затяжних випадках гострого циститу. Цистоскопія проводиться тільки при хронічному циститі, а також показана після регресу симптомів гострого геморагічного циститу. Інструментальні дослідження при гострому циститі протипоказані і виконуються тільки при затяжному перебігу запального процесу (понад 2–3 тижні).
При гострому циститі у жінок обов’язковими є огляд зовнішнього отвору сечівника та вагінальне обстеження. За наявності вагінальних та уретральних виділень, герпетичних ерозій, гіперемії хворі підлягають обстеженню у гінеколога на захворювання, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ). Для жінок із загостренням хронічного циститу обов’язкова консультація гінеколога та обстеження на ЗПСШ.
При гострому циститі проводиться диференційна діагностика з туберкульозом, раком сечового міхура, доброякісною гіперплазією і раком простати, каменем інтрамурального відділу сечовода, захворюваннями сечівника, міхурово-сечівникового сегмента, дивертикулом сечового міхура, нейрогенною дисфункцією сечового міхура, захворюваннями органів тазу.
Гострий апендицит клінічно може протікати, як гострий цистит при тазовому положенні червоподібного відростка, коли можуть спостерігатися дизурія, мікрогематурія, незначна лейкоцитурія. Однак гострий неускладнений цистит не супроводжується змінами в формулі крові та лейкоцитозом.
Лікування
Лікування гострого циститу може бути як амбулаторне, так і стаціонарне, спрямоване на ліквідацію ряду етіологічних та патогенетичних факторів.
Хворим призначають спокій, молочно-рослинну дієту з виключенням гострих приправ, консервів, м’ясних відварів, прийом достатньої кількості рідини (сечогінні трави, чай, мінеральна вода, ягідні морси, киселі). Показані (крім випадків геморагічного циститу) теплові процедури — сидячі ванни, грілка, теплові мікроклізми та спринцювання відварами трав, фізіотерапевтичні процедури.
Симптоматично, з метою полегшення проявів хвороби призначають неспецифічні протизапальні препарати — анальгін, диклофенак, кеторолак; спазмолітики — дротаверин (но-шпа), екстракт красавки у свічках; або комбінації спазмолітиків з анальгетиками — баралгін, спазган тощо.
З урахуванням етіологічної структури збудників гострого циститу проводиться пероральна антибактеріальна монотерапія, яка починається емпірично після взяття сечі для культурального дослідження.
Для жінок високоефективними є короткі курси антимікробних препаратів, що позитивно характеризуються низькою вартістю та незначною кількістю небажаних реакцій. Проте необхідно враховувати потенційні додаткові витрати, пов’язані з невдалим лікуванням або рецидивами, що виникають при короткостроковій терапії. Необхідно також зважати на потенційні психологічні аспекти лікування разовою дозою у тому розумінні, що симптоми можуть не регресувати за 2–3 доби, і у хворої може виникнути помилкове враження щодо “недостатності” лікування. Американська та Європейська Асоціації урологів розробили рекомендації, що базуються на доказах. У висновках наголошується, що хворі реагують на терапію одноразовою дозою менш ефективно, ніж на той самий антибіотик, але застосований довше, хоча доведено, що об’єктивно ефект є рівноцінним. Найбільш вивчений у Європі препарат — бісептол (30 рандомізованих досліджень). Існує положення, що антибіотик являється першочерговим для емпіричної терапії тільки тоді, коли відсоток резистентності уропатогенів до нього менший за 10–20 %. На жаль, за даними вивчення цього питання у нашому регіоні, резистентність патогенної урофлори до бісептолу набагато перевищує 20 %, і тому його використання недоцільне.
Доведено, що фторхінолони еквівалентні бісептолу, якщо призначаються у 3-денному режимі. Доказів ефективності більшого терміну застосування фторхінолонів не існує, але в клінічній практиці найчастіше для всіх груп антибіотиків використовується 5–14-денна схема. Із фторхінолонів ефективними є: норфлоксацин та пефлоксацин 0,4 г 2 рази на добу, офлоксацин 0,2–0,4 г 2 рази на добу, ципрофлоксацин 0,25–0,5 г 2 рази на добу. Ефективний також амоксицилін/ клавуланова кислота 0,375 г 3 рази на добу. Інші бета-лактамні антибіотики менш ефективні (рандомізовані дослідження не проводилися).
Нітрофурани вимагають подальших досліджень і ще не можуть розглядатись як засіб для короткотермінової терапії. Рекомендується як мінімум 7–денний курс (фурамаг — 1 капсула 3 рази на добу).
Альтернативним антибіотиком є монурал (фосфоміцин). Його застосування протягом 1–2 діб дозволяє ліквідувати симптоми захворювання у більшості хворих. Добова доза — 3,0 г, приймається ввечері перед сном.
За відсутності регресу явищ гострого циститу протягом 3–8 діб проводять заміну антибіотика або призначають комбіновану антибактеріальну терапію з урахуванням даних антибіотикограми сечі.
Макрогематурію при гострому геморагічному циститі лікують гемостатиками (етамзилат натрію, амінокапронова кислота, вікасол), переважно в стаціонарних умовах, з метою виключення онкоурологічних захворювань проводять поширене обстеження.
Інстиляції сечового міхура показані тільки при затяжних циститах, ліквідації залишкових явищ гострого циститу, при хронічному циститі, для регенерації слизової оболонки сечового міхура при хімічному, термічному та променевому циститах. Для інстиляцій використовують 2 %-ний колоїдний розчин коларголу (для знеболюючого ефекту — у суміші з 0,5–1 %-ним новокаїном), лікувальні олії з шипшини, обліпихи, суміш ектерициду з гідрокортизоном; суміш гідрокортизону 2 мл, димексиду 10–20 %-ного — 10 мл, новокаїну 0,5–1 %-ного — 10–20 мл.
При некротичному циститі показане раннє оперативне втручання — цистостомія, видалення некротичних тканин з дренуванням паравезікального простору. У післяопераційному періоді проводиться постійне зрошення порожнини сечового міхура розчинами антисептиків.
При раціональній і своєчасно розпочатій терапії явища гострого катарального циститу регресують, у середньому, протягом 2–3 діб, більш тяжкі форми — до 2 тижнів. Триваліший перебіг захворювання має розцінюватись як затяжний і вимагає ретельного рентгенологічного, інструментального обстеження, гінекологічного огляду, дослідження передміхурової залози.
Хронічний цистит є ускладненням наявного захворювання сечового міхура, сечівника, нирок та статевих органів (дивертикул, пухлина, камінь, сторонні тіла та нервово-м’язова дисфункція сечового міхура, стриктура сечівника, рак та доброякісна гіперплазія передміхурової залози, простатит, уретрит, хронічний пієлонефрит, туберкульоз), цукрового діабету, опущення піхви, хронічних запальних захворювань жіночих статевих органів. Клінічні симптоми захворювання такі самі, як і при гострому циститі, але виражені менш різко. Під час рецидивів спостерігається класична клініка гострого циститу.
Інтерстиціальний цистит — це неінфекційне, неспецифічне запалення сечового міхура. У літературі його називають простою або солітарною виразкою сечового міхура. Ця форма циститу виникає при поширенні запальної реакції на строму підслизового шару і м’язовий шар сечового міхура. Клініка його не відрізняється від такої при класичному хронічному циститі, крім наявності симптома частої макрогематурії, зумовленої зменшенням об’єму сечового міхура.
Вирішальне значення у діагностиці хронічного циститу має цистоскопія, яка може закінчуватися поліфокальною біопсією сечового міхура, що особливо важливо для ідентифікації інтерстиціального циститу (фіброз та лімфоцитарна інфільтрація).
Існує дві типові ознаки інтерстиціального циститу: перша — на ранній стадії захворювання виявляють гломеруляції (круглі підслизові геморагічні утворення); друга — наявність невеликих розмірів рожевої виразки слизової оболонки (виразка Ханнера), яка при наповненні сечового міхура починає кровоточити.
Медикаментозна терапія загострення хронічного циститу не відрізняється від такої при гострому циститі. Велике значення має антибактеріальна терапія. Для лікування хронічного циститу обов’язковим є контроль за флорою сечі, що висівається, та її чутливістю до антибіотиків.
Лікування інтерстиціального циститу емпіричне і спрямоване на відновлення слизового шару (глікозаміногліканів) сечового міхура, інактивацію опасистих клітин, полегшення дизурії та регіонального болю. Різноманітні довгострокові програми консервативного лікування цієї форми захворювання, що включають парентеральне, пероральне та інтравезікальне введення препаратів, на жаль, залишаються малоефективними. У випадку формування виразки сечового міхура проводиться її ендоскопічна електрокоагуляція.
Для лікування тяжких форм захворювання використовують операцію цистолізису — звільнення стінок сечового міхура від прилеглих тканин. Іншою оперативною методикою є селективна денервація сечового міхура.
У разі прогресування процесу, незважаючи на довгострокове консервативне та органозберігаюче оперативне лікування, як термінальний захід рекомендують вдаватися до цистектомії з одночасним формуванням штучного сечового міхура з ізольованого кишкового сегмента.
Диспансерному нагляду підлягають тільки хворі з хронічним циститом. Після завершення стаціонарного етапу лікування хворий направляється у поліклініку за місцем проживання під диспансерний нагляд уролога протягом 3 років. Кратність обстеження — один раз на рік. Основним критерієм зняття з диспансерного обліку є стійка клініко-лабораторна ремісія за даними загального аналізу та бактеріологічного дослідження сечі.
Профілактика
Загальні підходи до профілактики циститу включають:
• ефективне лікування гострого циститу;
• своєчасне лікування захворювань, що передаються статевим шляхом, та запальних захворювань статевих органів;
• санацію запальних процесів у нирках, сечовивідних шляхах, своєчасне виявлення причин порушення пасажу сечі;
• суворе дотримання правил асептики і антисептики при катетеризації та інструментальному дослідженні сечового міхура.
Слід пам’ятати, що цистит може бути лише проявом більш складного і небезпечного захворювання. Хворі з рецидивуючим циститом підлягають урологічному обстеженню з метою виключення будь-яких спричинюючих його факторів. Отже, удавана на перший погляд безпечність діагнозу “цистит” не повинна провокувати відхилення від принципу, за яким ми лікуємо не хворобу, а хворого.
Уретрит
Найчастіший збудник негонококового уретриту — Chlamidia trachomatis (30–50 % випадків). Друге місце за частотою посідають Ureaplasma urealyticum і Mycoplasma genitalium (10–20 %), Trichomonas vaginalis (в різних популяціях населення від 1 до 17 %). Neisseria meningitidis, вірус простого герпесу та гриби роду Candida рідко є збудниками уретритів. В ряді випадків (близько 10 %) уретрит розвивається як наслідок інфекцій верхніх сечових шляхів, стриктур та сторонніх тіл сечовивідних шляхів. Обговорюється також роль у розвитку уретриту бактерійного вагінозу у партнерки.
При безсимптомному перебігу захворювання спектр збудників дещо інший: Chlamidia trachomatis зустрічається значно рідше, а в 20–30 % випадків збудник залишається невідомим.
Вважається, що уретрит може стати причиною інфекції статевих органів (в тому числі матки і додатків) у партнерки хворого. Цей факт чітко встановлений щодо хламідійної та гонококової інфекцій; стосовно інших збудників прямі докази такого зв’язку відсутні (слід враховувати, що в 40–60 % випадків збудник запальних захворювань матки і додатків залишається невідомим).
Клінічна характеристика
Основними скаргами при уретриті є:
• виділення з сечовивідного каналу;
• біль при сечовипусканні;
• почервоніння, печія головки статевого члена;
• відсутність скарг при безсимптомному перебігу.
При огляді хворого спостерігаються виділення з сечовивідного каналу. Часом, особливо у хворих без скарг, виділення можна виявити при легкому натисканні. Однак у деяких випадках цей симптом може бути відсутній.
Ускладнення при уретриті розвиваються рідко — в 1 % випадків, однак не виключено, що частина з них залишається недіагностованими або не завжди встановлюється їх зв’язок з уретритом. Основними ускладненнями є: орхіт, епідидиміт, артрит, синдром Рейтера.
Діагностика
Діагноз уретриту підтверджують виявленням нейтрофілів у сечовивідному каналі. Для цього рекомендується використовувати один із способів:
1. Мікроскопія забарвленого за Грамом мазка з сечовивідного каналу. Мікроскопію проводять при великому (х1000) збільшенні. Вибирають 5 полів зору з найбільшою кількістю нейтрофілів. Діагноз підтверджується, якщо середня кількість нейтрофілів у цих полях зору складає 5 або більше. Оскільки результати дослідження значною мірою залежать від якості та правильності взяття мазка, потрібно дотримуватися певних правил. Мазок беруть пластмасовою петлею діаметром 5 мм або ватним тампоном на тонкій паличці. Порівняльна оцінка цих методів не проводилася, однак перший вважається менш травматичним.
2. Мікроскопія забарвленого за Грамом осаду початкової порції сечі. Мікроскопію проводять, як і при дослідженні мазка. Середня кількість нейтрофілів для підтвердження діагнозу уретриту повинна складати 10 або більше.
При паралельному використанні обох методів чутливість дослідження підвищується. Чутливість усіх вищезазначених методів залежить від часу між останнім сечовипусканням і забором матеріалу. Вважається, що оптимальним є період понад 4 години.
Якщо у хворого, який скаржиться на біль при сечовипусканні, лабораторне дослідження не підтверджує діагноз, то його повторюють. Повторне дослідження проводять зранку, при цьому пацієнт не повинен з вечора мочитися. Зазвичай без лабораторного підтвердження лікування не призначається, за винятком випадків наявності гнійних або слизово-гнійних виділень, або ж якщо зрозуміло, що пацієнт на повторне обстеження не з’явиться.
Додаткові обстеження. У всіх випадках необхідний посів на Neisseria gonorrhoaea і дослідження на Chlamidia trachomatis. Додатково можна дослідити середню порцію сечі на лейкоцитарну естеразу, нітрити, еритроцити, білок і глюкозу. При позитивному результаті середню порцію сечі відправляють на мікробіологічне дослідження.
В минулому для діагностики негонококового уретриту і уточнення локалізації інфекції використовували двостаканну пробу, однак її специфічність і чутливість не доведені.
Лікування
Загальні рекомендації. Лікар повинен чітко довести до відома хворого інформацію за такими пунктами:
1. Що таке негонококовий уретрит, які його причини і чим він загрожує хворому і його партнерці.
2. Важливість чіткого дотримання призначень, а також можливі побічні ефекти терапії, що проводиться.
3. Важливість обстеження і лікування партнерки.
4. Бажаність утримання від статевого життя до вилікування хворого та його партнерки.
5. Як уникнути захворювань, що передаються статевим шляхом.
Основні схеми лікування:
• доксициклін, 100 мг 2 рази на добу протягом 7 діб;
• азитроміцин, 1 г внутрішньо одноразово.
Додаткові схеми:
• еритроміцин 500 мг 2 рази на добу протягом 14 діб;
• офлоксацин 200 мг 2 рази на добу або 400 мг 1 раз на добу протягом 7 днів.
Пацієнту легше пройти курс лікування, який складається з одноразового прийому азитроміцину. Однак переваги даної схеми над тижневим прийомом доксицикліну не доведені. Азитроміцин рекомендується використовувати у тих пацієнтів, які безвідповідально ставляться до процесу лікування.
Лікування статевих партнерів. Усім недавнім статевим партнеркам хворого рекомендується обстеження і профілактичне лікування. За який термін необхідно виявляти партнерок — точно не відомо. Вважається, що якщо уретрит проявляється клінічно, то цей термін становить 6 місяців, а при безсимптомному перебігу — 4 тижні. Лікування проводять за схемами, які застосовуються при неускладненій хламідійній інфекції.
Відомості про всі статеві контакти необхідно отримати вже під час першого огляду. Крім того, у зв’язку з тим, що на контрольний огляд з’являються далеко не всі пацієнти, необхідно отримати письмову згоду на повідомлення всіх партнерок у тому випадку, якщо збудником виявиться Chlamidia trachomatis або Neisseria gonorrhoaea.
Якщо у хворого виявлена Chlamidia trachomatis, партнерці показане відповідне лікування — незалежно від того, виявлена у неї самої Chlamidia trachomatis, чи ні. Однак лікування партнерки може бути виправданим навіть якщо у хворого не виявлена Chlamidia trachomatis. Вважається, що це покращує результати лікування самого хворого і знижує ймовірність захворюваності у жінки. Водночас в літературі є багато повідомлень про те, що деяких хворих вдається вилікувати лише після того, як їх партнерки пройшли курс відповідного лікування. Іноді Chlamidia trachomatis виявляється у партнерок тих хворих з уретритами, у яких цей збудник не виявлено.
Контрольний огляд здійснюється через два тижні після початку лікування. При цьому з хворим проводять повторну санітарно-освітню бесіду. Якщо сечовипускання неболюче і виділення з сечовивідного каналу відсутні, то повторний мазок і дослідження початкової порції сечі непотрібні.
Хронічний рецидивуючий негонококовий уретрит
Єдиного погляду на діагностику та лікування хронічного негонококового уретриту не існує. Можливо, його викликає змішана флора. Експерти пропонують вважати негонококовий уретрит хронічним, якщо він триває 1–3 місяці або протягом цього терміну виникає рецидив. Ймовірність хронізації (рецидиву) після лікування гострого уретриту становить 20–60 %.
Хламідійний хронічний уретрит зустрічається рідко (за умови, що хворий і його партнерка пройшли повний курс лікування). За наявними на сьогодні даними, основні збудники хронічного уретриту — як з клінічними проявами, так і безсимптомного — Mycoplasma genitalium і Ureaplasma urealyticum.
Доведено, що у жінок, які мали статеві контакти з чоловіками, хворими на хронічний негонококовий уретрит, підвищується ризик запальних захворювань матки і додатків.
Діагностика. Мазок із сечовивідного каналу або осад початкової порції сечі досліджують на нейтрофіли, як при гострому уретриті. Якщо у пацієнта з клінічними проявами уретриту підтвердити діагноз не вдається, дослідження повторюють зранку.
Лікування. Насамперед необхідно переконатися, що хворий пройшов призначений курс лікування. Якщо курс не завершено, його необхідно повторити. Щоб виключити повторне зараження, слід перевірити, чи вилікувана партнерка.
Якщо клінічні прояви уретриту відсутні, то лікування не потрібне. Лікування призначають у тому випадку, якщо є біль при сечовипусканні або виділення з сечовивідного каналу. Рекомендується призначати еритроміцин по 500 мг 4 рази на добу протягом двох тижнів та метронідазол по 400 мг/добу протягом 5 діб.
Тактика при неефективності другого курсу лікування і частих рецидивах остаточно не розроблена. Часто ефективним є прийом еритроміцину по 500 мг 4 рази на добу протягом 3 тижнів. Урологічне дослідження переважно неінформативне, за винятком випадків, коли має місце затримка сечовипускання. При диференціальному діагнозі слід зважати на можливість хронічного простатиту та психічних порушень.
При рецидиві нерідко допомагає повторне лікування партнерки, оскільки він часто зумовлений повторним зараженням. Якщо уретрит протікає безперервно, то лікування партнерки доцільне, навіть якщо у неї відсутні ознаки інфекції.
Якщо мікроскопія мазка із сечовивідного каналу виявляє лейкоцити, але сечовипускання неболюче і виділень із сечовивідного каналу немає, то проведення лікування не рекомендується.
Везикуліт – запалення насінних бульбашок. Причиною запалення насінних бульбашок можуть стати гнійні інфекції (гонококкова, кишкова паличка, стафілокок та ін.).
Зазвичай везикуліт розвивається у пацієнтів, з хронічним простатитом. Але так само досить часто таке захворювання розвивається у чоловіків, що страждають захворюваннями сечостатевої системи (простатит, уретрит, орхіт, епідидиміт та ін.). Проте бувають випадки, коли причиною виникнення везикуліту є загальне інфекційне захворювання, як грип або ангіна.
До причин, що викликають захворювання везикуліту можна віднести деякі чинники:
* тривале знаходження в сидячому положенні і малорухомий спосіб життя;
* неправильне харчування, що призводить до частих запорів;
* переохолодження організму, і як наслідок пригнічення імунної системи;
* тривала статева стриманість, а так само надмірна статева активність;
* наявність хронічних запальних захворювань.
Якщо везикуліт розвинувся внаслідок ускладнень хвороб сечостатевої системи, це означає, що інфекція в насінні бульбашки потрапила через сім’явивідну протоку. У інших випадках інфекція може потрапити в насінні бульбашки гематогенним шляхом (через кров).
Запальні захворювання везикуліту підрозділяють на гострий везикуліт і хронічний.
Гострий везикуліт
Можна виділити деякі симптоми гострого везикуліту :
* висока температура;
* озноб;
* головний біль;
* болі в паховій області;
* болі в області прямо кишки;
* внизу живота з однієї або двох сторін.
Виникаючі хворобливі відчуття при сім’явипорскуванні, частенько супроводжуються домішками крові.
При підозрі на везикуліт, фахівці проводять необхідні лабораторні дослідження. При цьому в сечі і рідині насінних бульбашок виявляється велика кількість лейкоцитів і еритроцитів. Далі проводять ультразвукове дослідження, яке показує збільшення насінних бульбашок.
Лікування гострого везикуліту
Лікування гострого везикуліту починають з призначення антибіотиків широкого спектру діяльності, болезаспокійливих препаратів, іноді призначають послаблюючі. Після зниження температури тіла, хворого готують до фізіотерапевтичних процедур. Призначається прийом гарячих ванн, прикладають грілки на промежині, гарячі мікроклізми. Не варто прибігати до самолікування, грунтуючись на ради знайомих або публікації в популярних виданнях. Тільки фахівцеві під силу встановити точний діагноз і призначити адекватну терапію.
За відсутності правильних лікувальних заходів при везикуліті, підвищується вірогідність розвитку ускладнення, коли насінні бульбашки повністю заповнюються гноєм і розтягуються. При цьому потрібне оперативне втручання. Операція полягає в пунктируванні насінних бульбашок, видаленні гною, після чого, вводиться дренажна трубка, щоб гній не скупчувався.
Хронічний везикуліт
У задавнених випадках захворювання, везикуліт переходить в хронічну форму. Симптомами хронічного везикуліту є: ниючі болі в промежині, крижах, області прямої кишки, порушення сечовипускання, болі при сім’явипорскуванні іноді з домішкою крові.
Лікування хронічного везикуліту
При постановці діагнозу – хронічний везикуліт – пацієнтові призначається антибактеріальна терапія. Після чого, хворий приймає фізіотерапевтичні процедури, а так само проводитися масаж насінних бульбашок і інші форми лікування. Динаміка процесу одужання проводиться під контролем суб’єктивних скарг хворого і об’єктивного спостереження за пацієнтом з боку лікаря.
Профілактика везикуліту
Профілактика везикуліту полягає в лікуванні основного захворювання (хронічного простатиту) і усуненні чинників, сприяючих розвитку захворювання. Намагайтеся не переохолоджуватися, при запорах користуйтеся послаблюючими засобами, при сидячій роботі обов’язково влаштовуйте собі паузи активного відпочинку, ведіть регулярне статеве життя без тривалих періодів стриманості і без надмірностей, лікуєте наявні хронічні захворювання і, нарешті, просто живіть здоровим повноцінним радісним життям.
Цисталгія – захворювання, що проявляється частими болючими сечовипусканнями при відсутності об’єктивних ознак ураження сечового міхура. Зустрічається в 10-15 % випадків від загальної кількості урологічних хворих. Спостерігається, як правило, у жінок віком 30-45 років.
Етіологія. Цисталгія виникає внаслідок порушення крово- і лімфообігу в ділянці сечоміхурового трикутника (трикутника Льєто), запальних процесів в органах малого таза і заочеревинній клітковині, застійних явищ у тазі, захворювань статевих органів, гормональних порушень (естрогенна недостатність), вагітності, аборту, оперативних втручань, алергічних факторів, нейровегетативної дисрегуляції сечового міхура, особливо його шийки. Причиною цього захворювання може бути місцева інфекція чи запальні захворювання інших органів сечовидільної системи (запалення проток Скіна, грануляційний уретрит, випадання і поліпи сечівника).
Цисталгія може виникати в результаті ендокринних порушень, зокрема в розвитку її провідну роль відіграє дисфункція яєчників (Д. К. Балчий-Оол, 1982). У багатьох жінок захворювання починається чи загострюється в період менопаузи, коли зменшується продукція естрогенів. Дисфункція яєчників обумовлює мета-плазію перехідного епітелію сечоміхурового трикутника в багатошаровий плоский, що призводить до дисфункції сечового міхура. У результаті постійного подразнення, порушень крово- і лімфообігу виникає набряк глибоких шарів стінки сечового міхура.
Захворювання часто спостерігається у молодих жінок із явищами гіпогеніта-лізму і важкими порушеннями менструального циклу. У них хвороба виникає чи загострюється під час менструацій, у період вагітності.
Встановлено певний зв’язок цисталгії із захворюваннями статевих органів, які викликають гемодинамічні розлади. До них відносять запальні і пухлинні процеси внутрішніх статевих органів. Гіперемія, уповільнення кровотоку чи дефіцит кровопостачання обумовлюють біль і дизуричні явища.
Нерідко початок захворювання пов’язують із сексуальними порушеннями. Перш за все це спостерігається в жінок, що використовують у статевому житті перерваний статевий акт як контрацепцію, жінок, схильних до мазохізму, які сприймають статеве життя як насильство над собою, чи в агресивних жінок, які відчувають у процесі статевого життя гнів від свого підпорядкування чоловіку, у фригідних жінок. Сексуальна незадоволеність у таких хворих призводить до застійних явищ у малому тазі, а крім того, викликає стан психічного виснаження (В. Smith, 1962); у зв’язку з цим був уведений термін «психосоматичний цистит». Отже, цисталгію варто розглядати як захворювання, в основі якого лежать нейроендокринні розлади і функціональні порушення нервово-м’язового апарату сечового міхура, особливо його шийки.
Клінічні прояви: розлад сечовипускання, біль в ділянці сечового міхура й у промежині, неприємні відчуття в сечівнику. Біль в промежині й у надлобковій ділянці зазвичай чітко локалізований, іррадіює у клубову чи попереково-крижову ділянку (іноді його локалізація чітко не визначена). Як правило, біль тупий, постійний, з’являється під час і поза актом сечовипускання, при статевих зносинах чи після них; може виникати без будь-якої причини і зникати після випорожнювання сечового міхура.
Розлади сечовипускання виражаються в полакіурії, імперативному і болючому сечовипусканні (особливо наприкінці акту), відчутті неповного випорожнювання сечового міхура. Захворювання характеризується тривалістю перебігу, чергуванням періодів ремісій і загострень. Провокуючими факторами можуть бути охолодження тіла, запори, вживання алкоголю, гострих страв.
Діагноз ґрунтується на даних анамнезу і ретельному клінічному обстеженні. Діагностують цисталгію лише після виключення інших захворювань сечового міхура й сечівника, що супроводжуються дизурією. Особливу увагу звертають на акушерський анамнез і гінекологічні операції; характер сексуальних відносин (наявність чи відсутність оргазму, болючість при статевому акті), використання протизаплідних засобів при статевих зносинах; збирають дані про менструальну функцію, перенесені захворювання. Слід звернути увагу на ознаки запалення статевих органів, з’ясувати питання, пов’язані з репродуктивною функцією.
В обов’язковому порядку проводиться обстеження статевих органів. Оглядають зовнішній отвір сечівника, оскільки поліпи і випадання сечівника нерідко ускладнюють перебіг захворювання. Проводять лабораторне дослідження сечі (сеча в хворих на цисталгію не має патологічних змін). Лабораторними і рентгенорадіологічними методами визначають функцію нирок, верхніх і нижніх сечових шляхів. Виключають органічні захворювання сечового міхура, з цією метою застосовують цистоскопію і, при відповідних показаннях, інші діагностичні методи (мікційна цистоскопія, уретроцистографія, УЗД та ін.). При цистоскопії або не відзначається ніяких змін з боку слизової оболонки, або спостерігається відсутність чіткого малюнка слизової в ділянці сечоміхурового трикутника і нижнього сегмента шийки, а також поліпоподібні розростання на шийці сечового міхура.
Хворих з вираженими емоційно-невротичними розладами консультують у невропатолога для виключення неврогенної дисфункції сечового міхура, зокрема посилення процесів скорочення і розслаблення детрузора і сфінктерів внаслідок порушення їхньої іннервації. У ряді випадків проводять оцінку гормональної функції яєчників за допомогою каріопікнотичного індексу.
Лікування хворих на цисталгію повинно бути комплексним. Насамперед слід усунути причини і етіологічні фактори розвитку захворювання. Істотне значення надається терапії запальних процесів у статевих органах, а також інших захворювань сечостатевої сфери, що супроводжуються порушеннями гемодина-міки, невралгіями тазових нервів. Проводять загальнозміцнююче лікування, психотерапію, ліквідовують застійні явища в малому тазі, призначають седативні, болезаспокійливі і спазмолітичні засоби.
Хворим репродуктивного віку при гіпофункції яєчників рекомендують циклічну гормонотерапію (естрогени, гестагени) за загальноприйнятими методиками. Цисталгія в осіб літнього віку успішно піддається лікуванню естріолом.
З метою нормалізації кровообігу в органах малого таза рекомендують лікувальну гімнастику, теплові процедури. Показані голкорефлексотерапія, що проявляє болезаспокійливий ефект і усуває дизуричні явища, синусоїдальні модульовані струми (апарат «Ампліпульс-зт») з використанням піхвового електрода спеціальної конструкції. Варто нормалізувати режим праці і відпочинку, а також ритм статевого життя.
Піоцеле, гематоцеле. Піоцеле – гостре, гнійне запалення піхвової оболонки яєчка. Розвивається після травми мошонки та її органів, рідше при занесенні інфекції гематогенним шляхом із будь-якого осередку. Для піоцеле характерні різкий біль у ділянці мошонки, виражене почервоніння її шкіри, висока температура тіла, нездужання, озноби. Рідина, яку одержують під час пункції мощонки, містить велику кількість лейкоцитів, еритроцитів. Лікування полягає в розтині абсцесу, призначенні антибактеріальних препаратів відповідно до чутливості бактерій.
Нерідко запальний процес чи травма призводять до крововиливу в порожнину піхвової оболонки яєчка (гематоцеле). Клінічно захворювання при нагноєнні має такий же перебіг, як і піоцеле. Хворі потребують невідкладного хірургічного лікування. Операція полягає в розтині оболонок, евакуації вмісту і призначенні антибактеріальних препаратів.
Гострий орхіт – запалення яєчка. Інфекція потрапляє в яєчко гематогенним чи лімфогенним шляхом і є ускладненням інфекційних захворювань (грип, пневмонія чи ін.). Нерідко спостерігається поширення запального процесу з придатка на яєчко.
При гострому орхіті хворі відзначають раптовий біль в яєчку, високу температуру тіла 38-39°С, нездужання, озноб, збільшення яєчка. Через 2-4 тижні гострі прояви зникають, проте нерідко в яєчку розвивається гнійний процес. Стан хворого поступово погіршується внаслідок інтоксикації, біль в яєчку посилюється, з’являється набряк і почервоніння шкіри мошонки. Часто процес з яєчка поширюється на придаток, інколи формується абсцес.
Лікування. Хворому призначають постільний режим, компреси, новокаїнові блокади сім’яного канатика з антибіотиками, суспензорій, антибактеріальну терапію, теплові процедури, які прискорюють розсмоктування, за неефективності консервативної терапії – оперативне лікування.
Флегмона статевого члена буває надзвичайно рідко. Її спричиняють травма, цукровий діабет, сепсис, парафімоз. Захворювання супроводжується високою температурою тіла, сильним болем у ділянці ураження. Діагноз встановлюють на підставі анамнезу, скарг хворого і результатів об’єктивного дослідження. Лікування передбачає проведення масивної антибактеріальної терапії.
Парафімоз – защемлення голівки статевого члена звуженим кінцем передньої шкірочки. При цьому виникає набряк голівки статевого члена, сильний біль, утруднене сечовипускання. У разі тривалого ущемлення може розвинутися некроз кільця і частково голівки статевого члена. Лікування може бути безкровним – ручне вправлення голівки статевого члена в кільце, яке його ущільнює. Якщо таким способом вправити голівку не вдається, то по передній поверхні кільця поздовжнім розрізом розсікають усі його шари. Після цього шкіра стає рухомою і голівку можна вправити. Рану не зашивають.
Гангрена статевого члена і мошонки. Гангрена статевого члена спостерігається рідко. ЇЇ можуть спричинювати парафімоз, стискання яким-небудь кільцевим предметом. До порушення кровообігу долучається інфекція. Найчастіше гангрена статевого члена спостерігається в ослаблених пацієнтів та хворих на цукровий діабет. Лікування полягає в негайному розтинанні і дренуванні шкіри, антибактеріальній терапії, проведенні заходів щодо запобігання сепсису.
Блискавична спонтанна гангрена мошонки, або флегмона Фурньє, характеризується раптовим початком і блискавичним перебігом захворювання. Швидко підвищується температура тіла, виникає лихоманка, різко виражена інтоксикація, біль у голівці статевого члена, гіперемія і набряк крайньої плоті. Мошонка дуже збільшена, щільна, багряного кольору, набрякла. Гангрена охоплює мошонку, статевий член або частину його.
Помітні ознаки сепсису. Місцево розвивається лімфангоїт, лімфаденіт, флегмона. Захворювання є наслідком аеробної чи анаеробної інфекції, яка проникає через незначні екскоріації в ділянці голівки та передньої шкірочки.
Лікування полягає в негайному розтинанні і дренуванні шкіри мошонки, антибактеріальній терапії, проведенні заходів щодо запобігання сепсису. Прогноз при своєчасному лікуванні сприятливий. У задавнених випадках захворювання поширена флегмона може ускладнитися сепсисом і призвести до летального кінця.
Гострий каверніт – запалення печеристих тіл статевого члена. Виникає як ускладнення простатиту, гонореї, закритої травми статевого члена, а також його інфекційних захворювань. Каверніт може бути одно і двобічним. При каверніті статевий член перебуває в стані ерекції, спостерігається підвищення температури тіла, лихоманка, біль, припухлість і гіперемія статевого члена.
Лікування полягає в антибактеріальній терапії, яку в перші доби поєднують із холодними компресами, а потім – із тепловими процедурами. При виникненні абсцесу його необхідно розкрити та порожнину дренувати.
Бешихове запалення шкіри статевого члена спричиняється гемолітичним стрептококом групи А. Проявляється підвищенням температури тіла і запаленням шкіри мошонки і статевого члена. Ділянка гіперемії чітко відмежована. Діагностика ґрунтується на даних анамнезу та зовнішнього огляду хворого. Лікування полягає в призначенні масивних доз антибіотиків, кортикостероїдів, УВЧ.
Пріапізм – тривала болюча ерекція статевого члена, яка виникає раптово, не пов’язана зі статевим потягом і не зникає після статевих зносин. В етіології пріапізму виділяють такі групи чинників:
а) пошкодження центральної нервової системи;
б) місцеві патологічні процеси (каверніт, травма статевого члена);
в) загальні патологічні процеси (інфекційні захворювання, уремія, отруєння, лейкоз, лейкемія тощо).
Клінічна картина. Патологічна ерекція, або пріапізм, супроводжується болем у статевому члені і крижах. Інтенсивність його різна – в одних пацієнтів він сильний, а в інших – ледве відчутний. Характерні ознаки пріапізму: напружений, дугоподібно зігнутий статевий член, шкіра його синюшного кольору, кровонаповнення голівки і печеристих тіл немає, сечовипускання утруднене.
За характером перебігу розрізняють гострий і хронічний переміжний пріапізм.
Встановлення діагнозу пріапізму нескладне, проте іноді доводиться його диференціювати з нічними ерекціями, які відрізняються від звичайних своєю тривалістю.
Хворі на пріапізм потребують негайної госпіталізації. Лікування розпочинають із холодних компресів на статевий член, прикладання п’явок до його кореня, призначення великих доз седативних засобів. Застосовують спинномозкову, перидуральну, пресакральну і паранефральну новокаїнову блокади, а іноді – навіть ефірно-масковий наркоз. За сильного болю підшкірно уводять спазмолітічні й знеболювальні засоби (по 1 мл 1% розчину омнопону чи морфіну). Широко застосовують (під контролем коагулограми) внутрішньовенні крапельні чи внутрішньом’язові ін’єкції антикоагулянтів (гепарин по 25000 – 50000 од на 1 добу). Ефективна постійна крапельна регіонарна перфузія печеристих тіл антикоагулянтами. Якщо ці засоби виявились неефективними, вдаються до розтину білкової оболонки статевого члена біля його основи і видалення згустків крові. Після цього накладають анастомоз між великою підшкірною веною стегна і печеристим тілом (сафено-кавернозний).
Гострий пріапізм триває кілька діб чи тижнів. Якщо лікування виявилося неефективним, а ерекція поступово припинилася самостійно, то еректильна здатність після цього зазвичай знижується.
Лікування хворого на гострий вторинний пріапізм розпочинають із консервативних методів і одночасно призначають лікування з приводу основного захворювання. При пріапізмі з лейкемією застосовують рентгенотерапію. Якщо вона неефективна протягом тижня, використовують хірургічні методи лікування.
Прогноз для життя сприятливий. Хірургічне лікування, незважаючи на його патогенетичну доцільність, не досить ефективне.