Феліноз

Феліноз (доброякісний лімфоретикульоз, хвороба «котячих подряпин», felinosis) – гостре інфекційне захворювання, яке характеризується помірно вираженою інтоксикацією, реґіонарним лімфаденітом, гепатоспленомегалією, зрідка – ураженням очей і нервової системи.

Хворобу від котячих подряпин вперше було описано в 1931 році. У 1950 році Дебре, Молларе і співавтори виділили це захворювання під назвою "доброякісний інокуляційний лімфоретикульоз". В.І. Червонський, І.І Терських, А.Ю Веклишова (1963) виділили збудника і класифікували його як мікроорганізм групи ОЛТ (орнітоз, лімфо гранульома, трахома) – хламідій хальпровіям. На початку 90-х років отримані дані щодо виділення збудника Bartonella henselae в зоні ураження (лімфатичні вузли, шкіра, кон'юнктива), а ДНК цього збудника виявляли в крові хворих людей та кішок.

Етіологія. Збудник належить до родини Bartonellaceae. Bartonella henselae – дрібна грамнегативна паличка, спор та капсул не утворює. В організмі росте внутрішньоклітинно, культивується на агарі, що містить інактивовану конячу сироватку та лізовані конячі еритроцити. Стійкий у зовнішньому середовищі – витримує оброблення сухим жаром упродовж 20-ти хв за температури 800 С.

Епідеміологія. Джерело збудника і резервуар інфекції – кішки (особливо сіамські), у яких збудник хвороби є представником нормальної мікрофлори порожнини рота. Захворювання передається за тісного контакту з кішками (укус, подряпини, лизання). Існує припущення, що інфікування людей можливе за укусів бліх. Доведено, що власники кошенят віком до 12 місяців більш уразливі, ніж господарі дорослих кішок. Частіше хворіють діти і люди молодого віку, особливо восени і взимку. Захворювання має спорадичне розповсюдження, однак спостерігаються й сімейні спалахи. Від людини до людини хвороба не передається. Імунітет стійкий.

Патогенез вивчено недостатньо. Збудник проникає через ушкоджену шкіру, рідше через слизову оболонку очей, виникає місцева запальна реакція. Лімфогенним шляхом мікроорганізм потрапляє в найближчі лімфатичні вузли, де відбувається його розмноження і накопичення, що спричиняє виникнення лімфаденіту. Можлива гематогенна дисемінація із збільшенням інших лімфатичних вузлів, появою висипки, збільшенням печінки та селезінки, ушкодженням інших органів і систем.

Патологічна анатомія. Гістологічні зміни в лімфатичних вузлах характеризуються ретикулоклітинною гіперплазією, утворенням гранульом, мікроабсцесів. У паренхіматозних органах розвивається гранульоматозний процес, із зворотнім розвитком якого відбувається рубцювання.

Клініка. Інкубаційний період триває 3-20 днів, в середньому – 1-2 тижні. Перебіг хвороби може бути як у маніфестній, так і нерідко в стертій формі. Розрізняють типові й атипові форми фелінозу:

• очні форми (окулогландулярний синдром);
• з ураженням нервової системи;
• системна хвороба (з ураженням внутрішніх органів, гематологічними проявами);
• хвороба від котячих подряпин у ВІЛ-інфікованих.

  За тривалістю перебігу виділяють гостру і хронічну форми.

  За тяжкістю перебігу феліноз буває: легкий, середньої тяжкості, тяжкий (зустрічається зрідка, переважно у ВІЛ-інфікованих або в осіб з імунодефіцит ним станом).

  Типовим проявом хвороби є виникнення на місці колишнього ушкодження шкіри первинного афекту у вигляді щільної папули багрово-червоного кольору, яка швидко перетворюється на пустулу, а потім формується тонка кірочка.

  В окремих випадках пустула взагалі не формується. Ураження шкіри за зовнішнім виглядом нагадує укус комахи.

  Загальний стан хворого задовільний. Через 1-3 тижні розвивається однобічна реґіонарна лімфаденопатія, найчастіше в пахвових, шийних, надключичних ділянках. Захворювання прогресує повільно. Упродовж 2-3-х тижнів лімфатичні вузли збільшуються до 3-5 см у діаметрі, у деяких хворих до 10. Вони не спаяні з оточуючою клітковиною, помірно болючі за пальпації. Поступово набряк і напруження зменшуються. У половини хворих в центрі вузла виникає розмякшення з виділенням жовто-зеленого гною. Поступово виділення гною припиняється, утворюється шкірний рубчик. У інших осіб лімфовузли поступово зменшуються в розмірі, розсмоктуються або склерозуються. Зазвичай збільшується один лімфовузол. За множинних подряпин може спостерігатися реакція лімфатичних вузлів різної локалізації.

  Реґіонарний лімфаденіт супроводжується підвищенням температури тіла, інтоксикацією різного ступеня вираженості. Гарячковий період може тривати 1-4 тижні. Через 1-6 тижнів після появи лімфаденіту у деяких хворих з'являється краснухоподібна або скарлатиноподібна висипка. Інколи висипка нагадує вузлувату еритему, супроводжується свербежем. Висипка зникає за 1-2 тижні, не залишаючи пігментації та лущення.

  Процес зворотного розвитку хвороби від кількох місяців до року, а у деяких пацієнтів і до 24 місяців (тим довше, чим більші лімфатичні вузли).

  При попаданні слини кішки в око розвивається окологландулярна форма – синдром Паріно, який характеризується однобічним ураженням, періаурикулярною лімфаденопатією, кон'юнктивітом, появою гранульом, на місці яких у подальшому можуть утворюватися виразки. Гнійних виділень та болю в оці не виникає. Можливе також збільшення шийних лімфатичних вузлів, які можуть нагноюватися. Одужання настає за 1-4 місяці.

  Нервові форми виникають через 1-6 тижнів після первинного лімфаденіту, зумовлені генералізацією інфекції. Однак, у деяких хворих вони з'являються і без попередньої лімфаденопатії. Характеризуються розвитком енцефалопатії, поліневритів, геміплегії, виникненням вогнищевих судомних нападів, розладом свідомості, інколи комою. Одужання настає швидко, тривалість захворювання зазвичай – 1-2 тижні, інколи процес затягується від декількох місяців до року, але прогноз завжди сприятливий.

  Системні форми фелінозу проявляються розвитком гранульоматозного гепатиту, абсцесів селезінки, артриту, оститу, періоститу, генералізованою лімфаденопатією. Ці форми супроводжуються тривалою гарячкою, втратою маси тіла.

  У ВІЛ-інфікованих феліноз набуває характеру генералізованої інфекції, при цьому стимулюється ендотеліальна вазопроліферація, що проявляється ангіомами, крововиливами різних розмірів. Збільшуються не тільки реґіонарні, а й інші (віддалені) лімфатичні вузли. За значного імунодефіциту в печінці і селезінці можуть формуватися значні геморагічні кістию У хворих спостерігається тривала гарячка, загальна слабість і гастроінтестинальні прояви.

  Ускладнення. Системні ураження, а також неврологічні прояви інколи вважаються ускладненням хвороби від котячих подряпин. Гематологічні прояви (гемолітична анемія, тромбоцетопенічна пурпура) розглядаються як один із варіантів системних уражень.

  Дані лабораторних методів дослідження. Загальний аналіз крові: нормоцитоз, помірний лейкоцитоз, еозинофілія, анемія та тромбоцитопенія (за тривалого перебігу), помірно збільшена ШЗЕ. В спинномозковій рідині за наявності менінгіту – лімфоцитарний плеоцитоз, незначне підвищення білка. Діагноз підтверджується даними серологічного, культурального, гіс-тологічного дослідження та ПЛР. Із серологічних методів частіше використовують імуноферментний та непрямий метод імунофлуоресценції. Шкірний тест. За даними ПЛР визначають фрагменти гена мікроорганізму у місці гнояків, біоптатах тканин, лікворі.

  Диференційний діагноз. Наявність реґіонарного лімфаденіту з нагноєнням первинного афекту потребує диференціації з шкірно-бубонную формою чуми. За шкірної форми чуми уражена ділянка шкіри різко болюча, багрово-червоного кольору. Із самого початку хвороби збільшуються реґіонарні лімфатичні вузли, що спаяні з навколишньою підшкірною клітковиною, без чітких контурів, спостерігається лімфангіт. Виражена інтоксикація і гіпертермія з перших годин хвороби. На відміну від фелінозу, відсутній епіданамнез (немає зв'язку з подряпинами кішки). В крові – лейкоцитоз із зсувом вліво, ШЗЕ підвищена.

  Для туляремії також характерний однобічний лімфаденіт але незначна болісність, неспаяність з оточуючою клітковиною. Гнійне розплавлення вузла відбувається досить повільно, супроводжується гіперемією шкіри з наступним прориванням і склерозуванням. Можлива наявність первинного афекту. На відміну від фелінозу, на місці проникнення збудника папула перетворюється в пустулу з подальшим виразкуванням і утворенням рубця після повільного загоєння. Вирішальне значення мають дані епіданамнезу, наявність тривалої гарячки з перших днів захворювання та виражені явища інтоксикації, дані серологічних методів, ПЛР.

  Наявність реґіонарного лімфаденіту потребує диференціації з гнійним лімфаденітом. На відміну від фелінозу для нього характерні: різка болючість, наявність вогнища інфекції, часто – лімфангіт, швидка позитивна динаміка за призначення антибактеріальної терапії.

  Наявність первинного афекту і реґіонарного лімфаденіту характерне і для хвороби содоку. Однак содоку розвивається після укусу щура, реґіонарний лімфаденіт поєднується з лімфангітом. Характерні п'яти-семиденні напади гарячки з міалгіями і артралгіями, які чергуються з періодами апірексії. За дослідження крові виявляють лімфоцитоз, еозинофілію.

  Реґіонарний лімфаденіт, що виникає за фелінозу, потребує диференціації з інфекційним мононуклеозом, для якого характерна генералізована лімфаденопатія, ангіна, збільшення печінки та селезінки, відсутній первинний афект, зв'язок захворювання з подряпинами, у крові виявляють атипові мононуклеари.

  Інколи хворобу від котячих подряпин необхідно диференціювати з лімфогранулематозом, за якого частіше уражуються лімфатичні вузли шиї. Інколи одночасно в процес втягуються декілька груп лімфовузлів – щільних, спаяних один з одним, утворюючих конгломерати. Крім того, характерна тріада симптомів: гарячка, пітливість, шкірний свербіж. Відсутній епіданамнез, первинний афект. Вирішальне значення мають результати біопсії лімфовузлів.

  Лікування. Госпіталізація не обов'язкова. У лікуванні переважно використовують протизапальні, антигістамінні, симптоматичні засоби, вітамінотерапію, місцево – тепло. У разі нагноєння лімфатичного вузла проводять хірургічну обробку – пункцію з видаленням гною. Хворим із вираженим синдромом інтоксикації, а також за підозри на приєднання бактеріальної інфекції застосовують антибіотики широкого спектру дії (азитроміцин, гентаміцин, рифампіцин, ципрофлоксацин тощо). Найефективнішими з вищезазначених є азитроміцин, особливо за вчасно розпочатого лікування.

  Правила виписки із стаціонару. Реконвалесцентів виписують після повного клінічного одужання.

  Профілактика передбачає обережне спілкування з кішками. Місця укусів і подряпин котів дезінфікують. Диспансерний нагляд не проводиться.

  Специфічної профілактики не розроблено.