Хвороба Паркінсона. Основними проявами захворювання є тремтіння, акінезія і ригідність. Хвороба Паркінсона вважається спадковим захворюванням з низьким ступенем проявляємості патологічного спадкового задатку, передається за аутосомно-домінантним типом. Середній вік початку хвороби Паркінсона від 45 до 70 років. Характерні вибірковість та різний ступінь ураження клітин чорної субстанції. Внутрішньоклітинні включення – тільця Леві зустрічаються головним чином при хворобі Паркінсона і дуже рідко при синдромі паркінсонізма.
Паркінсонізм. Цим термін позначають прогресуючий акінетико-регідний синдром, що супроводжується, як правило, характерним тремтінням, який виникає внаслідок різних захворювань та уражень певних відділів мозку. Розвиток акінетико-ригідного синдрому пов’язаний із недостатністю допаміна в підкоркових вузлах. Прояви акінетико-ригідного синдрому – підвищення тонусу в тулубі та кінцівках (із симптомом “зубчатого колеса”) та акінезія, брадикінезія, відсутні синкінетичні рухи рук (ахейрокінез), про-, ретро- і латеропульсії. Обличчя маскоподібно, мова монотонна, тиха. Тремтіння ритмічне, з частотою 4-6 за секунду. Вегетативні порушення: підвищені слино- та потовиділення, сальність обличчя. Зміни психіки характеризуються брадифренією.
Лікування. L-DOPA : необхідно починати з малих доз – 250-500 мг на добу (за 2-3 прийоми). Кожні 2-3 дні доза препарату підвищується на 250-500 мг за добу. Оптимальна добова доза складає 3-4 г. Застосовують також мідантан (амантадін) в дозі 200-400 мг за добу (в 3-4 прийоми) в комбінації з препаратами холінолітичної дії – циклодол (артан, паркінсан), рідінол, арпенал, беллазон та ін. При відсутності ефекту показана стереотаксична операція – деструкція вентро-латерального ядра.
Гепатоцеребральна дистрофія (гепатолентикулярна дегенерація, хвороба Вільсона-Коновалова) – важке спадкове прогресуюче захворювання, яке характеризується поєднаним ураженням внутрішніх органів та мозку ( в першу чергу печінки та підкоркових вузлів). Це моногенне захворювання з аутосомно-рецесивною передачею. Патологічний ген локалізується на 13-й хромосомі. В основі патогенезу знаходяться порушення виведення з печінки фракції міді із жовчью та вторинно обумовлене зниження швидкості включення міді в церулоплазмін.
Вирізняють форми: “черевну” (маніфестує у віці від 5 до 17 років), аритмогіперкінетичну (рання) (маніфестує у віці від 7 до 15 років, характеризується аритмічними гіперкінезами торсійно-дистонічного характеру, дизартрією, дисфагією, анкілозами суглобів, зниженням інтелекту), тремтливо-ригідну (більш пізній початок – від 15 до 25 років, зустрічається частіше інших), тремтливу (початок в середньому у віці 20-25 років), екстрапірамідно-кіркову ( гостро розвиваються пірамідні парези та епілептичні пароксизми).
Одним з найважливіших діагностичних критеріїв є рогівкове кільце Кайзера-Флейшера. Важливим діагностичним тестом є дослідження церулоплазміну в сироватці крові, концентрація якого вже в ранніх стадіях хвороби знижена. Концентрація “вільної” міді підвищена. Екскреція міді із добовою сечею, як правило, також підвищена.
Лікування. D-пеніциламін (купреніл, артамін, металкаптаза…) в таблетках (0,15 г – 0,25 г) призначається за 30 хв. до їжі або через 2 год. після їжі, як правило, за наступною схемою: 0,25 г щоденно або через день на протязі 1 – 2 тижнів з подальшим поступовим збільшенням дози на 0,25 г на тиждень з тим, щоби досягти терапевтичної дози від 1 до 1,25-1,5 г/добу.Краще всього реагують на лікування хворі із тремтливою та тремтливо-ригідною формами. Через 2-3 роки лікування зникають кільця Кайзера-Флейшера. Альтернативним методом лікування є застосування препаратів цинка (сульфат цинка, ацетат цинка). Препарат призначається із розрахунку (за цинком) 50 мг 3 рази на день за 30 хв. до їжі (або 200 мг сульфата цинка 3 рази на день). Цинк володіє мінімальною токсичністю. Систематично проводиться лікування вітамінами групи В, антиоксидантами (аскорбінова кислота, вітамін Е, есенціале), дієта, оберігаюча печінку, виключення продуктів, що багаті на мідь (шоколад, кава, бобові, горіхи).
Хорея Гентингтона – спадкове дегенеративне захворювання нервової системи, що характеризується розповсюдженим хореїчним гіперкінезом, деменцією, має постійно прогресуючий перебіг. Успадковується за аутосомно-домінантним типом і характеризується 100% пенетрантністю. Ген картований на короткому плечі 4-ї хромосоми. Найбільш чіткою гіпотезою розвитку захворювання на клітинному рівні є гіпотеза так званого збуджуючого токсину (ексайтотоксину). Збуджуюча медіаторна амінокислота глутамат може викликати нейротоксичну дію та загибель нейронів, що пов’язано з надлишковим стимулюванням рецепторів, послідуючим збільшенням поступлення кальцію в клітину і активізацією вільнорадикальних перекисних процесів. Серед безпосередніх причин виникнення хореїчного гіперкінезу основне значення надається функціональній перевазі дофамінергічній активності в підкоркових гангліях.
Починається захворювання, як правило, на 4-7-му десятиріччях життя. Поступово з’являються типові хореїчні гіперкінези. Одним з найбільш чутливих тестів на ранній стадії є нездатність хворого нерухомо утримувати язик, що виведений з порожнини рота. У 5-10% усіх випадків спостерігається розвиток раннього первинного акінетично-ригідного варіанта хвороби з маніфестацією симптомів на 1-2-му десятиріччі життя.
Лікування. Для безперервного підтримуючого лікування доцільно застосовувати галоперидол в дозі 1,5-3 мг/добу в залежності від ефекту в поєднанні з бензодіазепіновими препаратами, в особливості з клоназепамом (антилепсіном) в добовій дозі 1-3 мг. При акінетично-ригідній формі інколи доцільно використовувати L-дофу, наком, мадопар в комбінації з мідантаном, юмексом, бромокриптіном.
Торзіонна дистонія (деформуюча м’язева дистонія) відноситься до спадкових захворювань нервової системи та характеризується своєрідними “обертальними” гіперкінезами, змінами м’язевого тонусу і формуванням патологічних поз. Переважає аутосомно-домінантний тип успадкування, але зустрічається і аутосомно-рецесивний. В патогенезі основну роль відводять дисбалансу центральних нейротрансміттерів, особливо дофаміну, ацетилхоліну, норадреналіну, серотоніну, ГАМК та ін. в межах нігростріарної та стріонігральної стволових систем.
Фокальні форми при ураженні м’язів обличчя, або шиї, або гортані проявляються у вигляді блефароспазму, тризма, оромандібулярної дистонії, параспазму обличчя, “спастичної кривошиї”, спастичної дисфонії; нерідко розвивається “писчий спазм”, “дистонічна нога”. Доцільне виділення двох форм торзіонної дистонії – ригідної та дистонічно-гіперкінетичної.
Лікування. При ригідних формах – препарати, що містять дофа. При гіперкінетичних формах є показаними антидофамінергічні засоби: препарати фенотіазінового та бутірофенонового ряду (галоперидол, тіапрід), діазепіни (клоназепам), інколи фінлепсін. При локальних, особливо оромандібулярних дистоніях є корисним треблекс (особливо в поєднанні з еглонілом). З ГАМК-ергічних препаратів застосовується баклофен, сірдалуд. Раніше застосовувалися операції на рівні м’язів, периферичних нервів, корінців та на головному мозку. В даний час найбільш адекватною рахується деструкція вентролатерального ядра таламуса.
Хвороба Фрідрейха. Тип успадкування – аутосомно-рецесивний. Ген хвороби картований в центромерній ділянці 9-ї хромосоми. Перші симптоми виникають, як правило, на 1-2-му десятиріччі життя з проявів неспритності невпевненості ходи, особливо в темноті, хворі починають похитуватися, часто спотикаються, приєднується дискоординація в руках, зміна почерку, слабкість в ногах, дизартрія, зникають сухожильні та надкістничні рефлекси. Типовим неврологічним проявом хвороби Фрідрейха є порушення глибокої чутливості, можуть виявлятися симптом Бабінського, м’язева гіпотонія. Екстраневральні симптоми: скелетні деформації – сколіоз, “стопа Фрідрейха”; ендокринні розлади; кардіоміопатія; катаракта.
Спадкова спастична атаксія. Відноситься до переважно спинальних форм гередоатаксій, характеризується поєднанням симптомів спино-церебеллярної атаксії та ознак ураження пірамідного шляху у вигляді м’язевої спастичності. Є генетично гетерогенною – зустрічаються різні типи успадкування – аутосомно-домінінтний, аутосомно-рецесивний, зчеплений з Х-хромосомою. При аутосомно-домінінтному успадкування характерний більш пізній початок хвороби – на 3-5 десятиріччі життя, при інших типах успадкування захворювання може дебютувати в перші роки життя. Визначаючим для спастичної атаксії є розвиток м’язевої спастичності. Характерні комбінація мозочкової атаксії, пірамідної спастичності в ногах при відсутності парезів, непостійні додаткові симптоми у вигляді дизартрії, атрофії зорових нервів, дегенерації сітківки, окорухових розладів, атрофічні зміни спинного мозку.
Олівопонтоцеребелярна атрофія уявляє собою гетерогенну групу дегенеративних атаксій, загальною особливістю яких є зміни нижніх олив продовгуватого мозку, ядер та поперекових волокон моста мозку і мозочкової кори. Успадковується за аутосомно-домінантним типом. Ген одної з форм картований на короткому плечі 6-ї хромосоми, другої – на 12-й хромосомі. Починається, як правило, на 3-4-му десятиріччі життя. Першим симптомом буває нестійкість, неспритність при швидкій ході та бігу, розвивається типова мозочкова атактична хода., інтенційний тремор та дискоординація в рухах, порушення почерку, асинергія мімчної мускулатури з характерними “мозочковими” гримасами. До типових проявів відносяться екстрапірамідні розлади у вигляді гіперкінезів: статокінетичного тремору кінцівок, тулуба та голови, міоклоній, кривошиї, хореїформних, хореобалічних, атетоїдних, дистонічних та інших гіперкінезів, рідше зустрічається розвиток синдрому паркінсонізму. Характерними є також різноманітні окорухові розлади, ністагм, порушення ковтання та фонації, розлади сфінктерів, пірамідна симптоматика різного ступеню, спинальні симптоми (аміотрофії, фасцикуляції, арефлексія, порушення глибокої чутливості), деменція. При КТ-дослідженні спостерігається витончення середньої ніжки мозочка, розширення субарахноїдального простору півкуль, розширення великої цистерни, IV шлуночка, бокових шлуночків та субарахноїдального простору великих півкуль мозку.
Лікування хворих із спадковими атаксіями. Найбільш обнадійливі результати отримані при використанні тіреотропін-рилізінг-гормона. Терміни безперервного лікування коливалися від 2 тижнів до півроку. Новий синтетичний аналог тіреотропін-рилізінг-гормона піладокс застосовується внутрішньовенно в дозі 10-20 мг щоденно, до 500 мг на курс лікування. Включення в загальну схему лікування холіна хлорида (по 20 мл 20% розчину 3 рази на день протягом 2 місяців) в поєднанні з антихолінестеразними препаратами є цілком виправданим. Комплексне лікування повинно включати також застосування вітамінів групи В, церебролізіна, ноотропних препаратів, есенціале в капсулах або внутрішньовенно крапельно, вітаміну Е в добовій дозі 1000-1600 мг протягом 1-2 місяців, рібоксіна, кокарбоксилази, АТФ, ретаболілу, баклофену або сирдалуду.
Спадкові спастичні параплегії. Поділяються на ізольовану спадкову спастичну параплегію та параплегію “плюс”, тобто форму, ускладнену розвитком додаткових (неврологічних та екстраневральних) симптомів. Ізольована спадкова спастична параплегія може успадкуватися за аутосомно-домінантним, аутосомно-рецесивним та Х-зчепленим типами. Ген “чистої” аутосомно-домінантної форми картований на довгому плечі 14-ї хромосоми. Ще один ген домінантної спастичної параплегії 1-го типу був картований на хромосомі 15q. Захворювання може починатися в віці від 1-2 років до 6-7-го десятиріччя життя. Першими скаргами хворих є скутість в ногах при ходьбі (особливо при ході на великі відстані), стягуючі судоми в м’язах ніг, швидка втомлюваність ніг при ходьбі, хворі починають чіпляти носком сходи, нерівності тротуару. Розвивається типова спастична хода, важким стає згинання ніг в колінних суглобах, відривання стоп від полу, а сама ходьба потребує від хворого значних зусиль. При багаторічному перебігу хвороби нерідко розвиваються контрактури та деформації стоп (типова “стопа Фрідрейха”), поперековий лордоз. Характерною є перевага спастичного м’язевого тонусу над парезами. Ізольована спадкова спастична параплегія 2-го типу починається, як правило, в більш пізньому віці (після 35-40 років) і характеризується швидким прогресуванням із розвитком вираженої спастичності, виражених парезів та більш важкою інвалідизацією хворих. При 2-му типі практично не зустрічається безсимптомний перебіг хвороби. Достовірно частіше спостерігаються розлади глибокої чутливості та тазових функцій.
Факоматози – вроджені захворювання, які характеризуються ураженням тканин ектодермального походження: шкіри, нервової системи, сітківки. Одним з проявів даної групи дисплазій є судинні родимі плями та ангіоми сітківки, що покладено в основу терміна “факоматоз”. До факоматозів відносять нейрофіброматоз (хвороба Реклингаузена), туберозний склероз та деякі інші нейро-шкірні синдроми.
Нейрофіброматоз (хвороба Реклингаузена). Проявляється множинними пігментними плямами на шкірі кольору “кава з молоком”, пігментованими родимками та пухлинами шкіри та нервових стволів. Передається за аутосомно-домінантним типом з високою пенетрантністю. В основі захворювання лежить аномалія розвитку ектодерми та мезодерми. При периферичній формі пухлини локалізуються безпосередньо в шкірі та нервових стволах. Діагноз центрального нейрофіброматозу ставлять при поєднанні вогнищевого ураження мозку з периферичними проявами (пігментні плями, пухлини в шкірі та на периферичних нервах) або при багатовогнищевій симптоматиці.
Туберозний склероз. Успадковується за аутосомно-домінантним типом з неповною пенетрантністю. Найбільш частими клінічними симптомами є епілептичні припадки, які починаються, як правило, в ранньому дитячому віці. Характер припадків поліморфний. Спостерігаються пірамідні та екстрапірамідні симптоми, психічні розлади у вигляді зниження інтелекту. На очному дні – специфічні новоутворення, які нагадують тутову ягоду, в ділянці диска зорового нерва та невеликі вогнища на периферії (ретинальний факоматоз). На краніограмах – явища гідроцефалії, а також характерні петрифікати, переважно в ділянці мозочка, бокових та ІІІ шлуночків. Майже завжди є порушення з боку шкіри у вигляді аденоми сальних залоз на обличчі (аденома Прингля), інколи масивні новоутворення за типом “кольорової капусти”. З боку кісткової системи – деформації грудної клітки, хребта, укорочення пальців на руках та ногах, високе піднебіння та інші диспластичні риси. Характерні полікістоз нирок, пухлини серця (рабдоміома), печінки, селезінки доброякісного характеру, але які мають схильність до злоякісного переродження.
Сирингомієлія – хронічне прогресуюче захворювання нервової системи, що характеризується розростанням глії й утворенням порожнин у спинному мозку (від грец. syrinx – трубка). Якщо патологічний процес не обмежується спинним мозком, а переходить на мозковий стовбур, говорять про сирингобульбію .
Етіологія і патогенез. Основною причиною захворювання є вади ембріонального розвитку спинного мозку з дефектом заростання шва в місці, де відбувається змикання обох половин медулярної трубки . Часто поєднується з аномалією Арнольда-Кіарі.
Патоморфологія. Патологічні зміни локалізуються переважно в нижньошийній і верхньогрудній частинах спинного мозку. На розрізі спинного мозку виявляються порожнини неправильної форми, що розташовуються в сірій речовині навколо центрального каналу.
Клініка. Захворювання починається у віці від 15 до 40 років. Основними симптомами сирингомієлії є дисоційовані розлади чутливості (зниження або втрата больової і температурної чутливості при цілості тактильної і м’язово-суглобового відчуття). Чутливі розлади виявляються у виді «куртки» або «напів куртки ».
Дуже виражені і різноманітні при сирингомієлії вегетативні розлади в області верхньої кінцівки і тулуба. Рухові порушення виявляються атрофічними парезами м’язів верхніх кінцівок. Цереброспинальна рідина при сирингомієлії частіше не змінена.
Перебіг . Повільно прогресуючий. Іноді спостерігається стабілізація процесу на декілька років.
Диференціювати сирингомієлію слід від гематомієлії , і нтрамедулярної пухлини, підгострого поліомієліту, бокового аміотрофічного склерозу.
Лікування. Лікування сирингомієлії симптоматичне: прозерин , дибазол , нейролептики і антидепресанти при інтенсивних болях, масаж, ЛФК.