Найбільш частим порушенням циклу сон-неспання є інсомнія (диссомнія), яка визначається як стан утрудненого початку сну і його підтримки. Нерідко поєднується з денною слабістю, зниженою працездатністю, сонливістю і потребує лікування в 12-18% популяції.
Клінічно інсомнії включають в себе:
– пресомнічні (труднощі початку сну),
– інтрасомнічні (часті нічні пробудження, після яких пацієнт довго не може заснути, відчуття «неглибокого» сну) і
– постсомнічні розлади (раннє ранкове пробудження, знижена працездатність, незадоволеність якістю сну, що характеризується як «невідновний», а також неімперативна денна сонливість).
Нерідко хворі скаржаться на занадто короткий сон, не конкретизуючи проблем його початку або підтримки, причому не менше 20% пацієнтів з інсомнією вказують на суб’єктивну тривалість сону менше 5 г, що, очевидно, відбиває своєрідний фізіологічний мінімум, недосягнення якого протягом 3 ночей викликає в людини зміни структури нічного сну, аналогічні таким після ночі без сну.
Інсомнія багато причинна і завжди є синдромом, «маскою» інших захворювань. Це положення базується на спільності клінічних проявів і неспецифічності полісомнографічних змін при інсомнії будь-якого генезу.
Причини інсомнії:
– психофізіологічні (реакція на стресорні впливи);
– неврози;
– ендогенні психічні захворювання;
– інтоксикації (у тому числі психотропними препаратами й алкоголем);
– ендокринно-обмінні захворювання; органічні захворювання мозку;
– захворювання внутрішніх органів;
– синдроми, що виникають уві сні (синдром апное, рухові порушення уві сні);
– конституціонально обумовлене укорочення нічного сону.
У ідеалі потрібно говорити про лікування не інсомнії, а хвороби, що її викликала. Проте, в більшості випадків виявити е тіологічний чинник важко (або причини і нсомнії у конкретного пацієнта багаточисельні), тому основною метою лікаря стає «приспання» хворого.
Для досягнення цієї мети використовуються препарати різних груп.
Ці групи включають в себе:
-барбітурати,
-бензодіазепіни,
-циклопіролони,
-мідазопіридини,
– нейролептики (із седативним ефектом)
– антидепресанти (із седативним ефектом).
Всі вони збільшують час сну, знижують тривалість засинання, рухову активність уві сні і наявність поверхневих стадій фази повільного сну. Іншими словами, за інших рівних умов проблема полягає у виборі снодіючого препарату з найменшим числом побічних впливів і ускладнень.
Основна маса снодіючих препаратів представлена бензодіазепіновими похідними. Поява цього класу снодіючих є значним кроком у лікуванні інсомнії, проте з’явились і проблеми: звикання, залежність, необхідність постійного збільшення добової дози, синдром скасування і посилення проявів синдрому апное уві сні (як результат міорелаксуючої дії). Серед бензодіазепінів лідирують препарати з коротким (мідазолам, тріазолам) і середнім періодом дії (б ротізолам, лорпразолам, лорметазепам, темазепам) (час півжиття не більше 5 і від 5 до 15 г відповідно).
Для уніфікації призначення снодіючих препаратів пропонується декілька принципів:
1. Починати лікування інсомній бажано з рослинних снодіючих препаратів або препаратів безрецептурної виписки (типу донорміла – група фенотіазінів). Ці препарати створюють найменші проблеми для пацієнтів і легко можуть бути скасовані надалі.
2. Бажано використовувати короткоживучі препарати – торгові назви (по типу і мована (зопіклона – циклопіролони), івадала (золпідема – імідазопіридини), дормікума (короткодіючі бензодіазепіни), лендорміна (середньодіючі бензодіазепіни). Ці препарати не створюють постсомничних проблем, не викликають млявості і сонливості в період бадьорості, не мають негативного впливу на моторні функції, що робить їх більш безпечними у людей, зайнятих операторською діяльністю, у водіїв.
3. Тривалість призначення снодіючих препаратів не повинна перевищувати 3 тиж (оптимальний термін – 10-14 днів). Цей час потрібен для уточнення лікарем причини інсомнії. За такий період, як правило, не формується звикання, залежність і синдром скасування препарату.
4. Пацієнтам старших вікових груп снодіючі препарати варто призначати в добовій дозі, на половину меншій, ніж хворим середнього віку, і враховувати можливість їх взаємодії з іншими ліками.
5. Якщо при суб’єктивній незадоволеності тривалістю сну об’єктивно зареєстрований 6-годинний і більш тривалий сон, варто призначати не снодіючі препарати, а психотерапію. Такі ситуації підтверджують важливість полісомнографії для діагностики порушень сну.
6. Хворим, що довго одержують снодіючі, необхідно проводити «лікарські канікули», що дозволяє зменшити дозу прийнятого препарату або замінити його іншим. Це має особливе значення для випадків тривалого застосування бензодіазепінових препаратів, що частіше зустрічається при самолікуванні.