Епідеміологія – це наука, яка вивчає епідемічний процес, закономірності поширенняі інфекційних хвороб, розробляє заходи попередження і зниження захворюваності та ліквідації окремих інфекцій.
Предметом епідеміології, на відміну від клінічної медицини, є не сама хвороба, а захворюваність населення на цю хворобу. Захворюваність відображає популяційний (надорганізмовий) рівень організації життя, а хвороба – організмовий, суборганізмовий рівень.
Популяція – це сукупність особин одного біологічного виду, яка відносно ізольована в своїй природній життєдіяльності від інших особин виду на певній території.
Епідеміологія – це загально-медична наука, вона вивчає причини та умови захворюваності населення шляхом аналізу особливостей ії розподілу за територією, серед різних груп населення і в часі та використовує ці дані для розробки заходів профілактики захворювань.
Розділи епідеміології:
-
Загальна епідеміологія
-
Спеціальна епідеміологія
Академік Л.В. Громашевський визначав епідемічний процес як безперервний ланцюг зараження і пов'язаних міжс обою інфекційних станів людей (хворий, носій), які витікають один із одного. І.І. Йолкін розглядав епідемічний процес як ряд зв'язаних зараженням епідемічних осередків. В.Д. Бєляков визначав епідемічний процес як виникнення і розповсюдження інфекційних захворювань серед людей.
Перше визначення не враховує передачу збудника від хворих тварин, коли людина не буває далі джерелом інфекції. Друге визначення не підходить для зоонозів. У визначенні Бєлякова виділені прояви епідпроцесу, але не розкрита сутність, причини, умови.
Основою епідемічного процесу є паразитарна система. Паразитарна система – категорія біоценотична її можна визначити так: система, яка склалася в процесі еволюції, в якій взаємодіють популяція паразита із популяцією специфічного хазяїна і з тою частиною середовища, котра представляє собою необхідні для існування умови.
Але популяція людей – категорія не тільки біологічна, але й і соціальна. Соціальні та природні умови безпосередньо включаються у функціонування паразитарних систем і грають регулюючу роль в епідемічному процесі.
Від 1989 року в Україні прийнято таке визначення епідемічного процесу – це безперервний процес взаємодії мікроорганізму (збудника-паразита) і макроорганізму (людей) на популяційному рівні, який проявляється при певних соціальних і природних умовах поодинокими і множинними захворюваннями, а також безсимптомними формами інфекції, супроводжується поширенням специфічних інфекційних захворювань серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду.
Як будь-який процес, епідемічний процес розглядають в 3-х аспектах:
-
Причини (чинники, умови) процесу
-
Механізми розвитку процесу
-
Прояви процесу
По аналогії з інфекційним процесом ці три аспекти відповідають етіології, патогенезу і клініці інфекційної хвороби. Біологічними чинниками епідемічного процесу є гетерогенна популяція збудника і популяція людини. Умови, які безпосередньо впливають на захворюваність населення, – соціальні та природні. Механізми розвитку епідемічного процесу пояснюють загальноприйняті останнім часом 3 теорії:
-
акад. Громашевського Л.В. – теорія механізму передачі;
-
акад. Павловського Є.Н. – теорія природної осередковості;
-
акад. Бєлякова В.Д. – теорія саморегуляції паразитарних систем.
Епідемічний процес проявляється захворюваністю, яка аналізується кількісно, а також в часі, за територією, за віковими групами населення, за статтю, в етнічних групах.
Біологічний чинник епідемічного процесу – це взаємовідносини популяцій паразита-збудника і хазяїна-людини, що склалися в процесі еволюції. З екологічних позицій збудники інфекційних хвороб (за середовищем перебування і джерелом інфекції) поділяються на 4 групи:
Збудники антропонозів:
-
Облігатні патогенні паразити людини (віруси гепатитів, шигели)
-
Облігатні умовно патогенні паразити людини (протей, клебсієла, ентерококи)
Збудники зоонозів:
-
Облігатні паразити тварин, патогенні для тварин і людини (збудники сибірки, бруцельозу, лептоспірозу)
-
Факультативні паразити тварин умовно патогенні для людини (збудники ботулізму, правця).
Джерело інфекції – це заражена людина або тварина, організм якої є природним середовищем перебування, розмноження і накопичення патогенних мікроорганізмів, звідки вони виділяютьсяі можуть заразити людину або тварину. При антропонозах джерелом інфекції є тільки людина. Збудники антропонозів адаптувалися до людського організму і стабільна циркуляція їх, а також біологічна стабільність виду паразита можливі лише у людськомус успільстві. Епідемічний процес перебігає у вигляді ланцюга заражень від людини до людини.
Хвора людина має клініко-патогенетичні особливості, які обумовлюють її небезпеку:
-
хворий як джерело збудників інфекції є при всіх антропонозах, хоча при окремих з них (дифтерія, поліомієліт, менінгококова інфекція) основним джерелом збудника є носій;
-
хвора людина здатна виділяти збудника у навколишнє середовище, чому сприяють клінічні прояви хвороби;
-
епідемічна небезпека хворого в різні періоди хвороби (інкубаційний, продромальний, період клінічних проявів, період одужання) неоднакова.
Під час оцінювання ролі хворого як джерела збудників інфекції велике значення має форма, тяжкість і тривалість періодів хвороби. Носій – це практично здорова людина, в організмі якої знаходиться збудник інфекційної хвороби, що періодично виділяється в навколишнєс ередовище. Розрізняють наступні категорії носіїв збудників інфекційних хвороб:
-
реконвалесцентні (гострі, хронічні);
-
імунні (ті, що перехворіли, щеплені);
-
«здорові» (не хворіли в минулому і нещеплені).
Інфекційні хвороби теплокровних тварин, до яких сприйнятливі люди, називають зоонозами, а поширення захворюваності серед тварин – епізоотією. Джерелом збудників зоонозних інфекцій для людей є багато видів різних тварин. Серед свійських тварин – це велика та мала рогата худоба (бруцельоз, сальмонельоз, лептоспіроз, ящур, сибірка, газова гангрена, ботулізм); свині (бруцельоз, сибірка, лептоспіроз, сальмонельоз, трихінельоз); собаки та кішки (сказ, токсоплазмоз, кампілобактеріоз тощо); птахи (орнітоз, сальмонельоз, японський енцефаліт, лістеріоз).
Дикі тварини є джерелом збудниківв основному тих же інфекційних хвороб, що і свійські тварини.
Велике значення мають гризуни, які є джерелом збудників для людини більш ніж 40 інфекційних хвороб (чума, туляремія, геморагічні гарячки, рикетсіози тощо). Відомо близько 2 тисяч видів гризунів які поширенні на всій земній кулі (крім Антарктиди). Епізоотичний процес представляє собою ланцюг зв'язаних зараженням інфекційних процесів у тварин, серед яких поряд з основним джерелом інфекції може бути і додаткове. Якщо збудник попадає до людини – починається епідемічний процес, але частіше всього людина є біологічним «тупиком», передача збудника далі не відбувається (жовта гарячка, лептоспіроз, бруцельоз). Акад. Л.В. Громашевський виділяв 2 групи захворювань – антропонози і зоонози (не виділяв групи зооантропонозів, не визнана ця група і експертами ВООЗ). Новою є група сапронозів, яку пропонують виділяти українські медики та вчені (Є.П. Ковальова) – це факультативні умовно патогенні паразити тварин і людини, при яких резервуаром збудника є чинники природного середовища, неживої природи (ґрунт, вода), існування збудника при цьому забезпечується як за рахунок сапрофітичного, так і паразитичного типу живлення. До класичних сапронозів можуть бути віднесені легіонельози, гістоплазмоз, низка системних мікозів, газова гангрена, галофільози. Умовно до сапронозів можна віднести сибірку, правець, їх збудники в споровидній формі теж виживають тривалий час в об'єктах природного середовища, через які людина може заразитися. Оскільки збудники сапронозної групи інфекцій не мають чітко визначеного теплокровного господаря, а від хворої людини паразит іншим людям не передається, то заражений організм завжди буде біологічним "глухим кутом".
Роль біологічного чинника в епідемічному процесі підпорядкована регулюючому впливу соціальних, екологічнихі природних умов, в яких розвивається епідемічний процес. Соціальні та природні умови сприяють або перешкоджають виникненню та розповсюдженню інфекційних захворювань, але самі по собі не можуть їх викликати без наявності біологічного чинника. Поліпшення санітарно-комунальних умов життя, збільшення можливостей для виявлення та ізоляції хворих, удосконалення щеплень, лікувально-профілактичної допомоги населенню призводять до зниження захворюваності. І навпаки, інтенсивний розвиток промисловості, транспорту, забруднення навколишнього середовища, збільшення чисельності і скупченості населення негативно впливають на здоров'я людини, сприяють підвищенню захворюваності.
Природні умови можуть сприяти розмноженню гризунів, переносників – комах, розповсюдженню і виживанню збудника як біологічного виду. Втручання людини в екологічно закріпленні біоценози призводять до порушення екологічної рівноваги, котра складалася тисячоліттями.
Біоценоз – це природне середовище перебування популяції збудника і господаря (ліс, ландшафт, водойми, тварини, птахи, комахи).
Механізми розвитку епідемічного процесу найкраще вивчені академіком Л.В. Громашевським, який уклав закони епідеміології (теорія механізму передачі):
-
Джерелом збудника є заражений хворий (а іноді здоровий) організм людини або тварини.
-
Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм передачі його представляють собою взаємозумовлені явища.
-
Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в організмі, відповідний їй механізм передачі являють собою комплексну об'єктивну ознаку, котра може бути покладена в основу раціональної класифікації (кишкові інфекції, аерозольні, кров'яні, зовнішніх покривів).
-
Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умови спільних дій таких 3-ох первинних рушійних силабо ланок епідемічного ланцюга:
-
джерело інфекції
-
здійснення механізму передачі збудника
-
сприйнятливість населення до цієї інфекції
На цьому законі базуються всі заходи профілактики.
-
Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідпроцесу шляхом виливу на його первинні рушійні сили, а тому вони є вторинними силами епідпроцесу.
-
Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюватись, якщо у соціальному житті суспільства виникають зміни, які спроможні впливати стимулююче або пригнічуючи.
Механізм передачі інфекції (збудника) – це еволюційна здатність збудника пересуватися від одного господаря до іншого. Шляхи передачі, фактори передачі – елементи зовнішнього середовища, які беруть участь у передачі збудника.
Відповідно до місць специфічної локалізації збудника в організмі людини розрізняють 4 основні типи механізму передачі збудника: фекально-оральний, аерозольний (повітряно-крапельний), трансмісивний (через укуси кровососних, членистоногих), контактно-побутовий. Зараз також виділяють внутрішньоутробний (вертикальний, трансплацентарний) та парентеральний. Для багатьох інфекційних хвороб (особливо зоонозів) характерною є множинність механізмів передачі (чума, туляремія тощо).
Сприйнятливість – властивість організму відповідати інфекцією на зустріч із збудником. Ця властивість є необхідною для підтримання епідемічного процесу. Стан сприйнятливості залежить від багатьох факторів, які визначають специфічну і неспецифічну резистентність (лізоцим, інтерферон, комплімент, пропердин тощо). На сприйнятливість до інфекційних хвороб впливають також такі фактори і умови, як перегрів та переохолодження, характер харчування, недостатня кількість вітамінів, дія хімічних факторів, радіації, емоційний фон, стрес.
Перераховані складові епідпроцесує за любого варіанту проявів епідемічного процесу, та за різних хвороб, вони формують епідемічний осередок.
Теорія природної осередковості трансмісивних інфекційних хвороб акад. Є.Н. Павловського стосується зоонозів, зараження якими пов'язане з дикою природою. До них належать кліщовий весняно-літній енцефаліт, поворотний тиф, лейшманіоз, чума, кліщовий рикетсіоз ( кліщовий висипний тиф Північної Азії), туляремія.
Величезною заслугою Є.Н. Павловського було те, що за період з 1928 по 1965 рр. за його участю було проведено більше як 200 експедицій на Далекий Схід, у Середню Азію, Закавказзя, Північно-Західні райони Росії, Крим, Закарпаття, Іран, Афганістан. Його називають автором так званої "ландшафтної" епідеміології.
Природними осередками називають ділянки території географічних ландшафтів, де зберігаються умови для постійної циркуляції збудників і його переносників серед певних диких тварин, які є резервуаром збудника в природних умовах необмежено довгий час.
Поряд з "дикими" осередками прийнято виділяти синантропні осередки (циркуляція збудника серед синантропних тварин), а також антропургічні осередки, зроблені людиною (пасаж збудника серед домашніх тварин).
Для більшості збудників природно-осередкових хвороб людина є випадковою ланкою у їх циркуляції. Зараження людей Є.Н. Павловський розглядав як наслідок наступних причин:
-
Переносники залишають свій первинний осередок і під час пересування активно нападають на людину ("чумні" блохи, кліщі)
-
Людина заражується від трупів заражених тварин (туляремія, чума, сибірка).
-
Обставини соціального порядку – людина зв'язана з виробничою діяльністю в природних осередках, за родом занять попадає у осередок (геолог, лісоруб, будівельник), немає щеплень, необерігається.
Теорія саморегуляції паразитарних систем акад. Бєлякова В.Д. базується на мінливості збудника, яка настає у різних фазах епідемічного процесу. Популяції, які не здатні доа даптивних змін під впливом антропогенних чинників, приречені на загибель. Зниження вірулентності збудника, зростання його стійкості до хіміотерапевтичних препаратів, до забруднення навколишнього середовища відображають прагнення паразитарної системи до саморегулювання, зменшення активності механізму передачі. Це забезпечує зберігання збудника у природі як виду, а іноді активізує епідемічний процес у нових умовах (грип і ГРЗ, стафілококова,с трептококова, менінгококова інфекція).
Основні принципи цієї теорії :
-
Наявність двох гетерогенних популяцій (паразита і господаря). Гетерогенність їх відображається у різній патогенності, вірулентності,антигенності збудників та у різній сприйнятливості населення до збудників,здатності вироблення імунітету у людини.
-
Їх динамічна взаємодія і мінливість під впливом один одного.
-
Зміна фаз епідемічного процесу (фазний розвиток епідемічного процесу) внаслідок мінливості збудника в популяції:
-
фаза резервації збудника;
-
фаза становлення епідемічногоштаму;
-
фаза розповсюдженняепідемічного штаму;
-
фаза становлення резервуарногоштаму;
-
знову фаза резервації.
-
Регулююча роль соціальних і природних умов.
-
Епідемічний процес проявляється інфекційною захворюваністю, яка характеризується різною інтенсивністю, а також нерівномірністю розподілу на території, в часі, серед різних груп населення.
Захворюваність – поширення хвороб серед сукупного населення та в окремих його групах, якевиражається в інтенсивних (на Ітис, 10 тис, 100 тис, населення) іекстенсивних показниках (питома вага однієї хвороби серед всіх).
Час ризику – пора року, коли є підйом захворюваності.
Територія ризику – територія з постійно високими показниками захворюваності.
Фактори ризику – елементи соціального і природного середовища, особливості праці та поведінки, стан внутрішніх систем, органів, які збільшують можливість виникнення захворювання.
Прояви епідпроцесу за інтенсивністю поділяються на:
-
спорадичну захворюваність (поодинокі випадки, низький рівень, при котрому відсутні зв'язки між випадками);
-
спалах (короткочасний підйом захворюваності на обмеженій території, в окремих групах населення, коли випадки пов'язані однаковими факторами, механізмами і шляхами передачі);
-
епідемію (захворюваність, яка перевищує спорадичний рівень або виникнення захворювань на території, де їх небуло раніше);
-
пандемію (розповсюдження захворювань на багато країн, континентів).
Прояви за територією:
-
ендемія (захворюваність, яка постійно реєструється на певній території і зумовлена соціальними і природними умовами);
-
екзотична захворюваність (ніколи не реєструвалась раніше на даній території);
-
нозоареал (сама територія, на якій постійно реєструється певна інфекція). Нозоареал може бути локальним і регіональним, зональним, міжзональним.
Прояви в часі: розподіл на річну і багаторічну захворюваність.
У річній динаміці виділяютьміжсезонну, міжепідемічну захворюваність і фонову, яка реєструється цілий рік, сезонні підйоми, коли відбувається активізація факторів ризику
У багаторічній динаміці захворюваності виділяють:
-
тенденцію до росту або зниження захворюваності (основний напрямок змін інтенсивності епідемічного процесу), коли діють постійні рівномірні зміни активності факторів ризику. При цьому будують лінійні зображення на графіку;
-
періодичність і циклічність – коли періодично відбуваються зміни активності факторів ризику (природний імунітет, зміна вірулентності збудника);
-
неоднорідні зміни активності факторів ризику, коли відбуваються епізодичні підйоми захворюваності, спалахи.
Розподіл захворюваності в групах населення є неоднорідним і залежить від віку, професії, проведених заходів, організації дітей, умов праці в різних закладах.
Протиепідемічні заходи в осередках інфекційних хвороб
Заходи, які направлені на профілактику інфекційних захворювань, називають протиепідемічними заходами. Це вся сукупність науково обґрунтованих на даному етапі заходів, які запобігають розповсюдженню інфекційних захворювань серед окремих верств населення, зниженняз ахворюваності сукупного населення, ліквідацію окремих інфекцій.
Групування протиепідемічних заходів проводиться відповідно до 3-ох ланок епідемічного ланцюга за Л.В.Громашевським.
-
Заходи, які спрямовані наджерела інфекції:
-
клініко-діагностичні
-
лікувальні
-
ізоляційні
-
режимно-обмежувальні (обсервація, карантин)
-
санітарно-ветеринарні
-
дератизаційні
-
Заходи, які спрямовані на переривання механізмів передачі збудника:
-
-
санітарно-гігієнічні
-
дезінфекційні
-
дезінсекційні
-
Заходи, які спрямовані на зниження сприйнятливості населення:
-
-
вакцинопрофілактика
-
імунокорекція
-
екстрена профілактика
-
Загальні заходи:
-
-
лабораторні дослідження
-
санітарно-освітня робота
Епідеміологічне обстеження повинно здійснюватись з обв'язковим виїздом у вогнище. Територіально воно може бути обмежено квартирою, під'їздом будинку, гуртожитком, цехом підприємства, школою, населеним пунктом тощо. Активність епідемічного вогнища у часі залежить від конкретного інфекційного захворювання, повноти ізоляції джерела інфекції, ефективності знешкодження контактних осіб, від якості проведеної дезінфекції (дезінсекції, дератизації) в осередку, від ретельності проведеного епідеміологічного обстеження і наступного медичного спостереження.
Доречно зупинитися на тому, що знешкодження джерела збудників інфекції та факторів передачі, а в окремих випадках і штучна імунізація контактних осіб забезпечують ліквідацію епідемічного вогнища.
Суттєвою часткою епідобстеження є огляд вогнища. Заключним етапом епідеміологічного обстеження є оцінка отриманих даних і документація проведених досліджень на цьому етапі, всі дані уточнюються, аналізуються і співставляються з клініко-діагностичними даними.
Важлива роль у своєчасному та ранньому виявленні інфекційних хворих належить кабінету інфекційних захворювань (КІЗ) в поліклініці. КІЗ створюють з розрахунку 1 кабінет на 17 тисяч населення. Згідно з нормативами, на 10 тис. осіб дорослого міського населення виділяють 0,2 посади лікаря-інфекціоніста, медичної сестри і санітарки. До складу КІЗу можуть входити денні гельмінтологічні стаціонари.
Основні функції лікаря-інфекціоніста КІЗу:
-
Лікування інфекційних хворих і долікування реконвалесцентів після виписки із стаціонару, контроль за клінічним та епідеміологічним одужанням.
-
Диспансеризація хворих із хронічними інфекційними захворюваннями і заразоносіїв.
-
Експертиза тимчасової непрацездатності інфекційних хворих.
-
Консультативна допомога дільничним лікарям у виявленні і лікуванні інфекційних хворих, проведенні протиепідемічних заходів на дільниці.
-
Сприяння підвищенню знань лікарів і середнього медичного персоналу поліклінік у галузі інфекційних хвороб.
-
Складання спільно із СЕС комплексного плану боротьб із інфекційними хворобами і активна участь в його реалізації.
-
Облік хворих і заразоносіїв, аналіз динаміки інфекційної захворюваності, ефективності лікувально-діагностичної тапрофілактичної роботи.
-
Санітарно-гігієнічне виховання населення, ознайомлення його з основними методами запобігання інфекційним хворобам.
Для обліку роботи ведеться медична документація. Є такі найважливіші облікові форми: «Термінове повідомлення про інфекційне захворювання, гостре професійне отруєння, надзвичайну реакцію на щеплення» (форма О58/О); «Журнал обліку інфекційних захворювань» (форма О60/О); «Статистичний талон для реєстрації уточнених діагнозів» (форма О25-2/О); «Медична картка амбулаторного хворого» (формаО25/О); «Журнал амбулаторного прийому лікарем КІЗу» (форма 128/О); «Журнал обліку профілактичних щеплень» (форма О64/О); «Контрольна карта диспансерного спостереження» (форма О30/О).
Звітні форми: «Звіт про рух захворювань на грип та інші гострі респіраторні інфекції» (форма 85-грип); «Звіт про профілактичні щеплення» (форма 86/О); «Звіт про профілактичні заходи» (форма 87-лік).